DSpace ДПУ :: browse.title.page

Перегляд за Автор "Санжаров Валерій Анатолійович"

Зараз показуємо 1 - 20 з 30

Авторське самосприйняття та саморепрезентація на зламі XIV-XV століть: автобіографічний, мемуарний та гендерний складники творчості Христини Пізанської
(Закарпатські філологічні студії, 2021) Санжарова Галина Федорівна; Санжаров Валерій Анатолійович; Sanzharova Galina Fedorivna; Sanzharov Valery Anatoliiovych
Статтю присвячено аналізу проблеми авторського самосприйняття та саморепрезентації періоду розвину- того Середньовіччя на прикладі творчості Христини Пізанської. Автори визначають, що більшість літературних, повчально-пропедевтичних, моралізаторських чи історичних праць Христини містить значну складову частину автобіографічної інформації. Христина вимушена доводити свої авторські здібності та фахову компетентність: вона неодноразово пояснює і виправдовує порядок та організацію свого тексту, його корисність і свою кваліфікацію як автора. Стаття аналізує різні методи структурування тексту у Христини, такі як організація біографії не згідно з хронологією життя її суб’єкта, але згідно з власним авторським моральним і філософським планом; опис себе в тексті як окремої дійової особи і як автора; багато зображень самої себе і відвертий захист свого тексту, методів його написання та авторської ідентичності. Багато ідей Христини запозичені у різних авторів, але їх організація, рекомбінація і контекстуалізація приводять до зовсім нового тексту. Для виправдання таких компіляцій Христина використовує метафору архітектора та вишивальниці, які не добувають каміння та не виробляють шовк та золоті нитки, з якими потім працюють. Ця метафора відводить запозиченням з творів інших авторів роль сировини, з якої авторський геній створює твір сам по собі. Роль автора трактату, на думку Христини, корегує з роллю суверена в королівстві. Талановитий автор (в її баченні – це вона сама) – літературний, інтелектуальний двійник мудрого короля. Стаття доводить, що протягом усього тексту її роботи Христина стверджує себе не тільки як гідного біо- графа мудрого короля, але й, використовуючи метафору письменника, як архітектора, вибудовує концепцію уні- кального й тісного зв’язку між ними. Христина організовує, вибудовує свій твір подібно до того, як Карл вибудовує французьку державність. The article is devoted to the analysis of the problem of author’s self-perception and self-representation of the period of the developed Middle Ages on the example of Christine Pizan’s work. The authors determine that most of Christina’s literary, instructive-propaedeutic, moralizing or historical works contain a significant component of autobiographical information. Christina is forced to prove her authorial suitability and qualifications: she repeatedly explains and justifies the order and organization of her text, its usefulness and her qualification as an author. The article analyzes various methods of structuring Christina’s text – organizing a biography not in accordance with the chronology of her subject’s life, but, according to her own author’s moral and philosophical plan, describing herself in the text as a separate character and as an author, many images of herself and open defense of your text, methods of writing and author’s identity. Many of Christina’s ideas come from different authors, but their organization, recombination and contextualization lead to a completely new text. To justify this kind of compilation, Christina uses the metaphor of an architect and an embroiderer, who does not quarry stones and do not produce silk and gold threads, which they then work with. This metaphor assigns borrowings from the works of other authors the role of raw material, from which the author’s genius creates a work in itself. The role of the author of the treatise, according to Christina, is comparable to the role of the sovereign in the kingdom. A talented author (in her vision, she herself) is a literary, intellectual, female counterpart of the wise king. The article concludes that throughout the text of her work Christina asserts herself not only as a worthy biographer of the wise king, but also, using the metaphor of the writer as an architect, builds the concept of a unique and intimate connection between the two. Christine organizes, builds her work in the same way as Karl builds French statehood.
Болонська правова школа у XII столітті. Внесок декретистів в створення системи західноєвропейського церковного права
(Ірпінський юридичний часопис, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Павлюх Ольга Анатоліївна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Pavliukh Olha Anatoliivna
Стаття присвячена дослідженню переробки ранньосередньовічної канонічної традиції у структуровану систему церковного права болонською правовою школою на базі коментування і тлумачення трактату «Згода розбіжних канонів» магістра Граціана. Зазначено, що цьому процесу безпосередньо передували: 1) рецепція римського права (за кодифікацією Юстиніана); 2) поява університетських корпорацій (зокрема, факультетів цивільного та канонічного права) в Болоньї, Парижі, Турі, Реймсі, Кельні, Оксфорді та інших менших містах; 3) оновлення способу мислення та поява нових логічних категорій (внесок арістотелівської філософії). Констатовано, що вони обумовили правничий або юрисдикційний ренесанс XII століття. «Декрет» Граціана досліджував усю юридичну сферу, але був лише вступом до права минулого. Він був відправною точкою для вирішення правових суперечок, але не давав прямих відповідей на багато сучасних проблем. Юристи почали створювати перші інструменти для побудови правової системи, яка задовольняла б потреби тогочасного суспільства. Висловлено думку, що палеї (доповнення), глоси (коментарі), апарати (писалися на полях рукописів) та суми (писалися окремо від книги, яку вони коментували) до «Декрету» Граціана можна вважати найважливішим досягненням болонських юристів ХІІ і початку ХІІІ ст.ст. Найобширніший, найбільш цитований і найвпливовіший коментар до «Декрету» Граціана в історії канонічного права написав Угуччо. Автори дійшли висновку, що трьома найактуальнішими галузями, в яких правознавці створили нову юриспруденцію за принципами та концепціями, почерпнутими з давнього римського права, були судова процедура (Паукапалея, Стефан з Турне), шлюбне право (Роланд) та структура церковного управління (Угуччо). У перші півстоліття після Граціана юристи зосередилися на цих проблемах, їхні вчення та праці відображають стан розробки цих проблем. У статті проаналізовані історіографічна традиція, наявні дані та сучасний стан уявлень щодо особистостей і принципів роботи перших постграціанівських поколінь каноністів: імен, походження, місць народження, освіти, приналежності до наукової школи канонічного права, університетських та церковних кар‘єр, безпосереднього походження та дат створення окремих текстів, джерел запозичень і етапів композиції, сутності правової думки та аргументації. Зроблено висновок, що коментатори «Декрету» Граціана започаткували канонічне право, юристи з Болоньї та інших юридичних шкіл зробили його центральним текстом для вивчення. Системне викладення церковного права є одним з принципових свідчень середньовічного інтелектуального світу. Західне канонічне право як правова система суттєво відрізняється від канонічного права східних християнських церков. Автори вважають безперечним, що коментар Угуччо зазначає кінець декретистської епохи, після нього починається трансформація канонічного права з дисципліни, заснованої на поясненнях «Декрету» Граціана, до правової системи, заснованої на папських декреталіях. The article is devoted to the study of the transformation of the early medieval canonical tradition into a structured system of church law by the Bologna law school based on the commentary and interpretation of the treatise «Concordia discordantium canonum» by Magister Gratian. It was noted that this process was immediately preceded by: 1) reception of Roman law (according to the codification of Justinian); 2) the emergence of university corporations (including faculties of civil and canon law) in Bologna, Paris, Tours, Reims, Cologne, Oxford and other smaller cities; 3) updating the way of thinking and the emergence of new logical categories (contribution of Aristotelian philosophy). It is stated that they conditioned the legal or jurisdictional renaissance of the XII century. Gratian‘s «Decree» explored the entire legal sphere, but was only an entry into the law of the past. It was the starting point for resolving legal disputes, but did not provide direct answers to many modern problems. Lawyers began to create the first tools for building a legal system of society of that time. The opinion was expressed that palei (additions), glosses (comments), apparatus (written on the margins of manuscripts) and summae (written separately from the commented book) to the Gratian‘s «Decree» can be considered the most important achievement of Bologna lawyers of the XII and early XIII centuries. The most extensive, cited and influential commentary on Gratian‘s «Decree» in the history of canon law was written by Uguccio. The authors concluded that the three most relevant branches in which legal scholars created a new jurisprudence on principles and concepts borrowed from ancient Roman law were judicial procedure (Paucapalea, Stephen of Tournai), marriage law (Roland) and the structure of church administration (Uguccio). In the first half century after Gratian, lawyers focused on these problems, and their teachings and works reflect the state of development of these problems. The article analyzes historiographic tradition, available data and the current state of ideas about the personalities and principles of the work of the first post-Gratian generations of canonists – names, origin, places of birth, education, membership in the scientific school of canon law, university and church careers, direct origin and dates of creation of individual texts, sources of borrowing and stages of composition, essence of legal thought and argumentation. It is concluded that the commentators of the Gratian‘s «Decree» laid the foundation for canon law, lawyers from Bologna and other law schools made it the central text for study. The systematic presentation of church law is one of the principled evidence of the medieval intellectual world. Western canon law as a legal system differs significantly from the canon law of Eastern Christian churches. The authors consider it undeniable that Uguccio‘s comment marks the end of the Decretist era, after which the transformation of canon law in a discipline based on the explanations of the Gratian‘s «Decree» begins into a legal system based on papal decrees.
Виклики сучасної кібербезпеки: інституційні і правові відповіді Німеччини
(Ірпінський юридичний часопис, 2023) Санжаров Валерій Анатолійович; Павлюх Ольга Анатоліївна; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Pavliukh Olha Anatoliivna; Sanzharova Galina Fedorivna
Стаття присвячена дослідженню німецької концепції кібербезпеки та її інституційного і законодавчого наповнення. Новітні «розумні» системи та технології, що лежать в основі повсякденного життя, такі як електромережі, системи управління повітряним рухом, супутники, медичні технології, промислові підприємства та світлофори, підключені до інтернету, потенційно наражаються на небезпеку несанкціонованого віддаленого втручання. Способи протидії інформаційним загрозам і ризикам різних країн формуються по-різному. У статті проаналізовано законодавчі кіберініціативи німецького уряду впродовж останніх десятиліть. Німецьке законодавство намагається враховувати зміни кібернетичного, геополітичного та технологічного ландшафту (поява аналітики великих даних, автономних систем, надійних промислових систем управління, кіберфізичних систем та «інтернету речей», технологій «інтелектуального міста», автоматизованої верифікації систем) та створити дієву систему кібербезпеки, за якої створення продуктів, систем та послуг є «безпечними за умовчанням». Констатовано, що унікальною рисою німецького законодавства є визначення такою, що потребує захисту поруч з об’єктами критичної інфраструктури, категорії «важливих» об’єктів. Зазначено, що кібербезпекова стратегія Німеччини використовує невійськовий підхід, не пропонує включення кіберструктур Бундесверу до Національного центру реагування чи Національної ради з кібербезпеки, не розглядає можливості проведення упереджувальних наступальних кібероперацій. Можна вважати доведеним, що подальше розширення інструментів, які є в розпорядженні німецького уряду та військових, для роботи в кіберсфері залишається обмеженим жорсткими правовими нормами. Автори вважають безперечним, що Німеччина завдяки своїм різноманітним зусиллям у юридичній, технологічній та виробничій сферах, постійному вдосконаленню політики, правил і законодавства наразі готова долати виклики та загрози, властиві кіберсфері. Зроблено висновок, що далекоглядний характер законодавчих зусиль робить Німеччину одним з лідерів в ЄС і на світовій арені в питаннях кібербезпеки. The article is devoted to the study of the German concept of cyber security and its institutional and legislative content. The latest "smart" systems and technologies that underpin everyday life, such as power grids, air traffic control systems, satellites, medical technology, industrial plants and traffic lights, are connected to the Internet and thus potentially vulnerable to unauthorized remote interference. Ways of countering information threats and risks in different countries are formed in different ways. The article analyzes the legislative cyber initiatives of the German government during the last decades. German legislation tries to take into account changes in the cyber, geopolitical and technological landscape (the emergence of big data analytics, autonomous systems, reliable industrial control systems, cyber-physical systems and the "Internet of Things", "intelligent city" technologies, automated system verification) and create an effective cyber security system, whose creation of products, systems and services are "secure by default". It was established that a unique feature of the German legislation is the definition of the category of "important" objects that require protection next to critical infrastructure objects. It was noted that Germany's cyber security strategy uses a non-military approach, does not propose the inclusion of cyber structures of the Bundeswehr in the National Response Center or the National Cyber Security Council, does not consider the possibility of conducting preemptive offensive cyber operations. It can be considered proven that the further expansion of the tools at the disposal of the German government and the military to work in the cyber sphere remain limited by strict legal regulations. The authors believe that it is indisputable that Germany, thanks to its various efforts in the legal, technological and industrial spheres, and the continuous improvement of policies, regulations and legislation, is currently ready to overcome the challenges and threats inherent in the cyber sphere. It was concluded that the far-sighted nature of legislative efforts makes Germany one of the leaders in the EU and on the world stage in matters of cyber security.
Витоки і джерела канонічного права в Західній Європі до Декрету Граціана
(Правова позиція, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Sanzharov Valery Anatoliiovych
Стаття присвячена виділенню та перегляду основних джерел, які становили основу створення канонічного права протягом піздньої античності та раннього середньовіччя. Граціан зібрав в єдину збірку близько 4000 текстів, що охоплюють весь спектр юридичних відносин у Церкві: джерела права, номінації та повноваження чорного та білого духовенства, процесуальні норми у церковних справах, злочини та санкції релігійного характеру, юридичні правила таїнств, включаючи шлюб, який, як вважалося від раннього середньовіччя, входить до компетенції Церкви як таїнство. Визначені категорії джерел, які надали Граціану матеріали для «Decretum»: канони соборів, папські декрети, патристичні тексти, римське право, капітулярії Каролінгів та підроблені юридичні тексти (так звана «псевдо-ісидорійська складова»). Аналізується якою мірою ті, чи інші юридичні пам’ятки попередніх епох вплинули на структуру і склад «Декрету» Граціана. Римське право було прийнято ранньосередньовічної Церквою ("ecclesia vivit iure Romano") і мало стати фундаментальним у традиції канонічного права, незважаючи на глибокі відмінності та нововведення, засновані на приписах Святого Письма, а також на декретах соборів і рескриптах та конституціях великих пап – суддів і законодавців. Стаття констатує, що з ХІІ ст. римське право позначає подальший розвиток канонічного права. Воно надає йому досі невідомі строгість визначень і формулювань, точність дефініцій, концептуальні рамки. Системне викладення церковного права в університетах є одним з принципових свідчень середньовічного інтелектуального світу. Наявність сотень уривків великих Отців Церкви – текстів, які часто наділені релігійним значенням і багаті застереженнями, порадами, етичними судженнями, хоча й не мають суворо юридичного характеру – надає «Декрету» Граціана особливої якості. Право і теологія, юридичні норми та морально-релігійні правила співіснують у Декреті. Але Граціан дав передумову для розмежування між двома сферами, яке буде всебічно обгрунтовано в доктринах великих каноністів класичної доби. Автор доходить висновку, що Граціан започаткував надзвичайно важливу доктринальну дисоціацію. Підтримане і збагачене римським правом, канонічне право набуло своєї автономії, а теологія також утвердила свої цілі, свою область, свої методи The article is devoted to the selection and revision of the main sources that formed the basis for the creation of canon law in late antiquity and the early Middle Ages. Gratian gathered into a single compilation about 4000 texts covering the entire spectrum of juridical relationships within the Church: sources of law, nominations and powers of the regular and secular clergy, procedural norms in ecclesiastical cases, crimes and sanctions of a religious nature, juridical rules of the sacraments, including marriage, which from the early Middle Ages until the modern age was, as a sacrament, thought to be within the competences of the Church. The categories of sources that provided Grazian with material for the Decretum are identified: canons of councils, papal decrees, patristic texts, Roman law, Carolingian capitulations, and forged legal texts (the so-called “pseudo-Isidorean component”). It analyzes the extent to which certain legal monuments of previous epochs influenced the structure and composition of Gratian’s “Decree”. Roman law had been adopted by the early medieval Church (“ecclesia vivit iure Romano”) and was to be fundamental in canon law tradition, despite the profound differences and the innovations based on scriptural precepts and the elaborations of councils and great pope judges as well as legislators. The article states that since the twelfth century Roman law signifies the further development of canon law. It gives him the rigor of formulations, the accuracy of definitions, conceptual framework. Systematic teaching of church law in universities is one of the fundamental evidences of the medieval intellectual world. The presence of hundreds of passages by the great Fathers of the Church – texts often endowed with religious significance and rich with admonitions, advice, ethical judgements, although not strictly legal in nature – gives Gratian’s Decretum a particular quality. Law and theology, legal rules and moral-religious rules coexist in the Decretum. Although it was Gratian himself who provided the premise for a distinction between the two spheres, which will be comprehensively substantiated in the doctrines of the great canonists of the classical age. The author concludes that Gratian initiated an extremely important doctrinal dissociation. Supported and enriched by Roman law, canon law gained its autonomy, and theology also established its tasks, its field, its methods.
Внесок В’єнського Собору 1311–12 років у розвиток середньовічного канонічного права
(Ірпінський юридичний часопис, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharova Galina Fedorivna
Стаття присвячена дослідженню причин скликання, підготовки і організації роботи, сутності постанов (конституцій, декретів) та їхньої значущості для розвитку канонічного права єдиного в ХІV ст. загальноцерковного собору – а саме В’єннського собору 1311–1312 рр. Авторами констатовано, що В’єннський собор продовжує традиції, закладені попередніми соборами західної церкви, та демонструє подальше зростання ефективного здійснення папством законодавчої влади. Зазначено, що багато питань, пов’язаних з роботою В’єннського собору, довгий час залишалися спірними: дата остаточного оприлюднення конституцій, офіційне набуття чинності соборними постановами; кількість постанов і їх точний зміст; етапи складання соборних декретів (яких саме корегувань зазнав первинний текст). Висловлено думку, що сучасний стан документації усе ще не дозволяє зробити остаточні висновки з цих питань. Доведено, що В’єннський собор відіграв важливу роль у започаткуванні адміністративних, фінансових, судових реформ римських понтифіків авіньйонського періоду. З’ясовано, що головними особливостями В’єннського собору є: 1) вибірковий виклик папою єпископів, як правило, лише по два з кожної церковної провінції (тобто менша порівняно із середньою для соборів ХІІІ ст. кількість учасників); 2) скорочена загальна кількість сесій до трьох (між першою і другою п’ять з половиною місяців, тоді як у XIII столітті кожні 8–20 днів); 3) система комісій для виробки рішень; письмові звіти; 4) звіти готували окремо від різних націй під керівництвом кардиналів і за участю папи; 5) подання («граваміна») були упорядковані в рубрики і зберігалися за географічним поділом. Автори дійшли висновку, що собор сприяв юридичному обґрунтуванню папської приматії, подальшому зростанню прерогатив римських понтифіків у церкві й авторитету середньовічної західної церкви в тогочасному суспільстві. The article is devoted to the study of the reasons for the convocation, preparation and organization of the work, the essence of the resolutions (constitutions, decrees) and their significance for the development of the unified canon law in the 14th century. of the general Church Council – namely the Council of Viennе of 1311–1312. The authors state that the Council of Viennе continues the traditions established by the previous councils of the Western Church and demonstrates the further growth of the papacy's effective exercise of legislative power. It was noted that many issues related to the work of the Council of Viennе remained controversial for a long time: the date of the final promulgation of the cathedral constitutions, the official entry into force of the cathedral decrees; the number of council resolutions and their exact content; stages of drawing up resolutions (which corrections were made to the original text). The opinion is expressed that the current state of documentation still does not allow to draw final conclusions on these issues. It is proved that the Council of Viennе played an important role in initiating the administrative, financial, and judicial reforms of the Roman pontiffs of the Avignon period. It has been found that the main features of the Council of Viennе are: 1) selective calling by the pope of bishops, as a rule, only two from each church province (that is, the number of participants is smaller compared to the average for the cathedrals of the 13th century); 2) reduced the total number of sessions to three (between the first and second five and a half months, while in the 13th century every 8–20 days); 3) a system of commissions for making decisions; written reports; 4) reports were prepared separately from different „nations‟ under the leadership of the cardinals and with the participation of the pope; 5) submissions („gravamina‟) were organized into categories and stored by geographical division. The authors came to the conclusion that the Council contributed to the legal justification of the papal primacy, the further growth of the prerogatives of the Roman pontiffs in the Church and the authority and weight of the medieval Western Church in the contemporary society.
Граціан і його твір «Згода розбіжних канонів»: юридичний Ренесанс в Західній Європі у XII столітті і канонічне право
(Держава та регіони., 2018) Санжаров Валерій Анатолійович; Sanzharov Valery Anatoliiovych
Стаття присвячена аналізу сучасного стану вивчення особистості Граціана та його твору, основних етапів композиції тексту «Згоди розбіжних канонів». Граціан був першим каноністом, який викладав канонічне право в академічному середовищі, майже напевно в Болоньї. Щодо життя Граціана, дослідники змушені спиратися на припущення, оскільки більшість традиційних уявлень стосовно його біографії походять із XIII ст. або навіть пізніше. Викликають сумніви його місце народження, чернецтво або священство, наявність епископського сану, період викладання в Болонському університеті тощо. Якщо «батько канонічного права» і був єпископом, то протягом дуже короткого періоду. Можна стверджувати, що викладацька діяльність і єпископське служіння не сприяли визнанню Граціана сучасниками. Скупі особистістні відомості є доказом того, що ні за життя, ні після смерті він не користувався славою та авторитетом. Зовсім інша судьба чекала на головний твір Граціана – один з найбільш копійованих рукописів доби Середньовіччя. Констатовано, що Граціанова «Згода розбіжних канонів» є своєрідним підсумком розвитку права християнської Церкви за перші одинадцять століть її існування. Зміст і методологія трактату Граціана сформували ядро західної правової традиції. Відзначено, що твір Граціана вирізняється з ранніх канонічних збірників розлогими коментарями (дікта), в деяких випадках вони перетворилися на невеликі трактати. Завдяки цим коментарям робота набула характеристик підручника, забезпеченого безліччю джерел. Перехресні посилання в коментарях на інші частини «Декрету» показують, що він від початку задумувався як єдиний твір. На думку автора, помітна залежність коментарів Граціана від Біблії засвідчує, що він мав сформований християнський світогляд, був глибоко проникнутим у теологію. Зроблено висновок, що діалектична аргументація Граціана в його коментарях дає можливість говорити про нову юридичну науку з ХІІ століття. The article is devoted to the analysis of the current state of the study of Gratian’s personality and his work, the main stages of the composition of the text “Concordia discordantium canonum”. Gratian was the first canonist to teach canon law in an academic setting, almost certainly in Bologna. Regarding the life of Gratian, researchers are forced to rely on assumptions, since most traditional ideas about his biography come from the 13th century or even later. His place of birth, monasticism or priesthood, presence of episcopal rank, period of teaching at the University of Bologna, etc. Are in doubt. If the ‘father of canon law’ was a bishop, then for a very short period. It can be argued that the teaching activity and episcopal service did not contribute to the recognition of Gratian by his contemporaries. Meager personal information is proof that he did not enjoy fame and authority either during his life or after his death. A completely different fate awaited Gratian’s main work - one of the most copied manuscripts of the Middle Ages. It has been established that Gratian’s “Concordia discordantium canonum” is a kind of summary of the development of the law of the Christian Church during the first eleven centuries of its existence. The content and methodology of Gratian’s treatise formed the core of the Western legal tradition. It is noted that Gratian’s work is distinguished from early canonical collections by extensive commentaries (‘dicta’), in some cases they turned into small treatises. Thanks to these comments, the work acquired the characteristics of a textbook, provided with many sources. Cross-references in the commentaries to other parts of the “Decretum” show that it was conceived as a single work from the beginning. According to the author, the noticeable dependence of Gratian’s comments on the Bible proves that he had a formed Christian worldview and was deeply immersed in theology. It is concluded that Gratian’s dialectical argumentation in his commentaries makes it possible to talk about a new legal science from the twelfth century.
Декретальне право в Західній Європі у XII–XIII століттях
(Юридичний науковий електронний журнал, 2017) Санжаров Валерій Анатолійович; Sanzharov Valery Anatoliiovych
Стаття присвячена дослідженню історіографічної традиції та сучасного стану уявлень щодо становлення та розвитку декретального права в XII-XIII століттях, трансформації канонічного права з дисципліни, заснованої на поясненнях «Декрету» Граціана, до правової системи, заснованої на папських декреталіях. Автором констатовано, що папські декреталії завжди були одним із найважливіших джерел правових змін у західній Церкві. Канонічне право стало правовою системою, в основному розробленою прецедентним правом, сформованим авторитетними папськими думками та рішеннями. Відзначено, що поширення папських декреталій і систематичне застосування римського права до канонічної юриспруденції були двома головними тенденціями подальшого розвитку церковного права. «Бреварій» Бернардо Павійського послужив вступом і планом нової системи канонічного права. Автор звертає увагу на те, що трьома найактуальнішими сферами, в яких юристи використовували нову юриспруденцію для трансформації чи визначення інститутів, були судова процедура, шлюбне право та структура церковного правління. Висловлено думку, що успіх компіляцій папських декреталій серед каноністів, ймовірно, був пов’язаний як із часом (зростання папської влади, правове оформлення доктрини папської приматії в церкві і християнському світі), так і з редакторськими здібностями авторів. Автор доходить висновку, що протягом наступного ХIII століття папство взяло церковне право під свій контроль, збірки декреталій стали «офіційними» компіляціями, замовленими папами і надісланими в юридичні школи. Епоха «приватних» декретальних колекцій пройшла. Епоха становлення канонічного права минула. Почалася епоха домінування канонічного права в середньовічній Західній Європі. The article is devoted to the study of the historiographical tradition and the current state of ideas regarding the formation and development of decretal law in the 12th-13th centuries, the transformation of canon law from a discipline based on explanations of Gratian’s ‘Decretum’ to a legal system based on papal decretales. The author states that papal decretales have always been one of the most important sources of legal changes in the Western Church. Canon law became a legal system largely developed by case law, shaped by authoritative papal opinions and decisions. It was noted that the spread of papal decretales and the systematic application of Roman law to canonical jurisprudence were the two main trends in the further development of church law. The ‘Breviarium’ of Bernardo Pavia served as an introduction and plan of the new system of canon law. The author points out that the three most relevant areas in which lawyers used the new jurisprudence to transform or define institutions were judicial procedure, marriage law, and the structure of church government. The opinion is expressed that the success of the compilations of papal decretals among canonists was probably related to both time (the growth of papal power, the legalization of the doctrine of papal primacy in the church and the Christian world), and the editorial abilities of the authors. The author concludes that during the following 13th century, the papacy took ecclesiastical law under its control, collections of decretales became ‘official’ compilations, ordered by popes and sent to law schools. The era of ‘private’ maternity collections has passed. The era of formation of canon law has passed. The era of dominance of canon law in medieval Western Europe began.
Десятина в середньовічному канонічному праві
(Дніпро : Університет митної справи та фінансів, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Бинюк Наталія Михайлівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Binuk Natalia Mykhailivna
Тези присвячені розгляду десятини в середньовічному канонічному праві. Середньовічна католицька церква охоплювала всі аспекти суспільства, здійснювала ретельний контроль над усіма нормами суспільного життя і перебувала в цьому відношенні в положенні квазімонополії. Церква була справжньою опорою середньовічної Європи, зосереджуючи знання, нормативні принципи та значну частину багатства. Стягнення десятини в Середні віки служило моделлю для введення сеньйоріальних зборів, воно було, у своїх нових формах, зразком для запровадження і затвердження всіх майбутніх державних зборів. Контроль за призначенням, звільненнями та стягненням десятини виправдовував претензію Церкви (папства) на універсальне панування (dominium). Десятина фактично створила узагальнену внутрішню звичку оподаткування. The article is devoted to the Tithe in Medieval Canon Law. The medieval Catholic Church encompassed all aspects of society, exercised thorough control over all norms of social life, and was in this respect in a position of quasi-monopoly. The Church was the real pillar of medieval Europe, concentrating knowledge, normative principles and a large part of wealth. The collection of tithes in the Middle Ages served as a model for the introduction of seigniory fees, it was, in its new forms, a model for the introduction and approval of all future state fees. Control over appointments, dismissals, and the collection of tithes justified the claim of the Church (the papacy) to universal dominion (dominium). Tithing effectively created a generalized internal habit of taxation.
Доходи англійської корони від прямого та непрямого оподаткування за володарювання Генріха V (1413–1422)
(Дніпро : Університет митної справи та фінансів, 2022) Мацелик Михайло Олексійович; Санжаров Валерій Анатолійович; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharov Valery Anatoliiovych
Субсидії короні, затверджені парламентом є підґрунтям сенсаційних військових досягнень і виявом успішності правління Генріха V, яке відзначене одним з податкових сплесків в Англії протягом Столітньої війни. До початку XIV століття екстраординарні витрати корони значною мірою підтримувалися прямим оподаткуванням мирян та духовенства. Але встановлення субсидії на шерсть як постійного елемента митної системи з 1340-х років і надалі означало, що до кінця Столітньої війни стане нормою перевищення доходів від непрямого оподаткування порівняно з надходженнями від прямих субсидій – так було на початку і наприкінці правління Генріха V. Незважаючи на порівняно високу прибутковість митної системи, пряме оподаткування за Генріха V завжди перевищувало непряме протягом шести фінансових років, що припадають на військові дії на континенті. Протягом століття після Чорної смерті фактично не було іншого періоду, в якому пряме оподаткування надавало б таку велику частку королівського доходу і, отже, становило настільки важливий ресурс у фіскальному арсеналі корони. Crown subsidies approved by Parliament are the basis of sensational military achievements and a manifestation of the success of the reign of Henry V, which was marked by one of the tax surges in England during the Hundred Years' War. Until the beginning of the 14th century, the extraordinary expenses of the crown were largely supported by direct taxation of the laity and the clergy. But the establishment of the wool subsidy as a permanent feature of the customs system from the 1340s onwards meant that by the end of the Hundred Years' War it would be the norm for revenues from indirect taxation to exceed revenues from direct subsidies - this was the case at the beginning and end of Henry V's reign. Despite the relatively high profitability of the customs system, direct taxation under Henry V always exceeded indirect taxation during the six fiscal year’s corresponding to the war on the continent. In the century following the Black Death, there was virtually no other period in which direct taxation provided such a large proportion of the royal revenue and therefore constituted such an important resource in the crown's fiscal arsenal.
Еволюція стратегії кібербезпеки Німеччини протягом останніх трьох десятиліть: інституційний та правничий виміри
(Вінниця : Європейська наукова платформа, 2023) Санжаров Валерій Анатолійович; Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharova Galina Fedorivna; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharov Valery Anatoliiovych
Протягом трьох останніх десятиліть Федеральний уряд Німеччини створив Федеральне відомство з інформаційної безпеки (BSI), визначив його повноваження, а також роль і сфери діяльності, обмеживши діапазон його відповідальності інформаційною інфраструктурою. У міру того, як суспільство ставало все більш оцифрованим і майже кожен аспект життя суспільства так чи інакше починав залежати від цифрових технологій, діапазон відповідальності та захисту BSI розширювався. Другий етап німецької стратегії кібербезпеки розширив сферу безпеки від уряду та військових до цивільної сфери. Нарешті, на сучасному (третьому) етапі оновлена версія Стратегії кібербезпеки Німеччини 2016 року зробила акцент на комплексному підході до зміцнення ІТ-систем, об’єднанні зусиль та поширенні співпраці на національному та міжнародному рівнях, бажанні створити численні державно-приватні партнерства. Стратегія кібербезпеки визнає готовність Німеччини взяти на себе провідну роль у координації зусиль і стандартів з багатонаціональними організаціями. Але кібербезпекова стратегія Німеччини навіть не розглядає можливості проведення упереджувальних наступальних кібероперацій. Over the past three decades, the German Federal Government has created the Federal Office for Information Security (BSI), defined its mandate, role and areas of activity, limiting its scope of responsibility to information infrastructure. As society became increasingly digitized and almost every aspect of society became dependent on digital technology in one way or another, the scope of BSI's responsibilities and protections expanded. The second phase of Germany's cyber security strategy expanded the realm of security from the government and military to the civilian realm. Finally, in the current (third) phase, the updated version of Germany's Cyber Security Strategy 2016 emphasized an integrated approach to strengthening IT systems, joining efforts and expanding cooperation at the national and international levels, and the desire to create numerous public-private partnerships. The cyber security strategy recognizes Germany's willingness to take the lead in coordinating efforts and standards with multinational organizations. But Germany's cyber security strategy does not even consider the possibility of preemptive offensive cyber operations.
Злочини і «кримінальні» провадження проти прелатів в церковному судочинстві XII-XIV століть
(Юридичний науковий електронний журнал–, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharova Galina Fedorivna
Стаття присвячена дослідженню сучасного стану розробки проблеми середньовічного церковного правосуддя і «кримінальних» проваджень проти злочинів, скоєних прелатами (церковними особами): особливостей джерельної бази, типології злочинів, загальної характеристики розгляду справ, результатів папського судочинства. Авторами констатовано, що проблема злочинності серед священнослужителів та її викорінення в Середні віки останнім часом привертає дослідницьку увагу саме як проблема, а не як колекціонування окремих випадків. Висловлено думку, що матеріал досліджено нерівномірно (для XIII століття – по всіх відомих понтифікатах, для XIV-го – вибірково), тому зарано говорити про існування якихось «тенденцій розвитку» і необхідно обумовити попередній характер висновків і узагальнень. З’ясовано типологію середньовічних кримінальних діянь, вплив обставин (місця і часу скоєння злочинів, кількості причетних осіб, використання зброї) і мотиви девіантної поведінки (гнів, пияцтво, ненависть). Відзначено, що головною метою церковного правосуддя є не покарання злочинців згідно з приписами, передбаченими законом, а виправлення, намагання змінити поведінку право- порушників. Автори звернули увагу на систематизацію покарань священнослужителів і монахів, які визнавалися невиправними, та поширення практики тюремного ув’язнення. Підтверджено висновок, що детальна розробка кримінального складника церковного права сприяє росту бюрократичного апарату, відповідального за виявлення і виправлення відхилень від норми. Обґрунтовано, що судовий складник органічно доповнює вибудовану папством дієву адміністративну систему, яка внаслідок реформ «авіньйонського періоду» набула контролю над всіма щаблями церковної організації. Стосовно прелатів це рекомендації, призначення, перевірка відповідності кандидатів (вік, освіта, моральні якості/чесноти, ордени, бенефіції), дозвіл на проведення і затвердження результатів виборів, сплата загальних служб, розгляд суперечок і апеляцій. Автори дійшли висновку, що сучасні уявлення дають досить сталу картину папського цивільного і кримінального правосуддя як знаряддя контролю над церковною ієрархією і інструменту для посилення централізованого управління. The article is devoted to the study of the current state of the development of the problem of medieval church justice and ‘criminal’ proceedings against crimes committed by prelates: features of the source base, typology of crimes, general characteristics of case proceedings, results of papal justice. The authors state that the problem of crime among clerics and its eradication in the Middle Ages has recently attracted more and more research attention precisely as a problem, and not as a collection of individual cases. The opinion was expressed that the material was studied unevenly (for the 13th century – for all known pontificates, for the 14th – selectively), therefore it is too early to talk about the existence of any ‘developmental trends’ and it is necessary to discuss the preliminary nature of the conclusions and generalizations. The typology of medieval criminal acts, the influence of circumstances (the place and time of the crime, the number of persons involved, the use of weapons) and the motives of deviant behavior (anger, drunkenness, hatred) are clarified. It was noted that the main objective of church justice is not to punish criminals in accordance with the prescriptions provided by law, but to correct, try to change the behavior of offenders. The authors drew attention to the systematization of punishments of criminal clergymen and monks, recognized as incorrigible, and the spread of the practice of imprisonment. The conclusion that the detailed development of the criminal component of church law contributes to the growth of the bureaucratic apparatus responsible for identifying and correcting deviations from the norm is confirmed. It is substantiated that the judicial component organically complements the effective administrative system built by the papacy, which as a result of the reforms of the Roman papacy of the ‘Avignon period’ gained control over all levels of the church organization. In relation to prelates, these are recommendations, appointments, verification of the suitability of candidates (age, education, moral qualities/virtues, orders, benefices), permission to hold and approve the results of elections, payment of general services, consideration of disputes and appeals. The authors came to the conclusion that modern ideas give a fairly stable picture of papal civil and criminal justice as an instrument of control over the church hierarchy and a tool for strengthening centralized administration.
Значення соборного законодавства для реформи Церкви та розвитку канонічного права в ХІІ столітті: Латеранські Собори 1123, 1139, 1179 років
(Юридичний науковий електронний журнал, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Павлюх Ольга Анатоліївна; Бинюк Наталія Михайлівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Pavliukh Olha Anatoliivna; Binuk Natalia Mykhailivna
Стаття присвячена дослідженню постанов (конституцій, декретів) трьох загальноцерковних Латеранських Соборів ХІІ ст. (1123, 1139, 1179 роки). Авторами констатовано, що усі три Латеранські собори ХІІ ст. належать до однієї традиції та ілюструють все більш ефективне здійснення папством законодавчої влади. Усі три собори були великими церковними зібраннями (кожен фактично був більшим за попередній) епохи правничого ренесансу в Західній Європі: рецепції римського права, виокремлення громадянського та канонічного права від теології, поява факультетів права і докторських ступенів з обох прав в європейських університетах. Висловлено думку, що Собори, реформа та відродження канонічного права, папської та єпископської влади були тісно взаємопов’язані, оскільки суттєвою основою реформаторського руху було повторне утвердження та перевизначення дисциплінарної влади церковної ієрархії, що було кульмінацією програми реформ. Доведено, що папські та легатські Собори на протязі понад століття демонстрували і юридично закріплювали першість (приматію) пап. Відзначено, що Третій Латеранський Собор був демонстрацією відновленої єдності Латинської Церкви та визнанням папського керівництва в ній. З’ясовано, що соборні декрети повністю або частково увійшли до «Декрету» Граціана і, таким чином, стали основою для академічного вивчення канонічного права в Болоньї та інших школах права, а також для його застосування в усіх церковних судах Європи. Обґрунтовано, що Собори відображають зростаючу церковну централізацію під владою папства, але ще важливіше, що вони свідчать про зростання доцентровості – тенденції звертатися до центру за підтримкою та владою – паралельно зі зростанням апеляційної юрисдикції папства. Автори дійшли висновку, що Латеранські собори ХІІ ст. демонструють зростаючу прихильність до правової та інституційної єдності всередині Латинської Церкви та сприяють зростанню авторитету та ваги середньовічної західної церкви в тогочасному суспільстві. The article is devoted to the study of the constitutions (decrees) of the three general councils of the Western Church of the XII century (Lateran Councils 1123, 1139, 1179). The authors state that all three Lateran Councils of the 12th century belong to the same tradition and illustrate the increasingly effective exercise of legislative power by the papacy. All three councils were large ecclesiastical assemblies (each larger than the previous one) of the legal renaissance in Western Europe: the reception of Roman law, the separation of civil and canon law from theology, the emergence of law faculties and doctorates in European universities. It is argued that the Councils, the reform and revival of canon law, papal and episcopal authority were closely intertwined, as an essential basis for the reform movement was the re-establishment and redefinition of the disciplinary authority of the church hierarchy, culminating in the reform program. It has been proved that papal and legate councils have demonstrated and legally established the primacy of popes for over a century. It is noted that the Third Lateran Council was a demonstration of the restored unity of the Latin Church and recognition of the papal leadership in it. It has been found that the Council’s decrees were fully or partially included in Gratian’s “Decree” and thus became the basis for the academic study of canon law in Bologna and other schools of law, as well as for its application in all ecclesiastical courts of Europe. It is argued that the Councils reflect the growing ecclesiastical centralization under the papacy, but more importantly, they show an increase in eccentricity – a tendency to turn to the center for support and power – as the papal appellate jurisdiction grows. The authors concluded that the Lateran Councils of the twelfth century demonstrate a growing commitment to legal and institutional unity within the Latin Church and contribute to the growing authority and weight of the medieval Western Church in contemporary society.
Німецька історіографія ХІХ–XX століть з середньовічного канонічного права
(KELM (Knowledge, Education, Law, Management)., 2023) Санжаров Валерій Анатолійович; Sanzharov Valery Anatoliiovych
Стаття присвячена характеристиці основних концепцій та тенденцій вивчення середньовічного канонічного права у німецькій історіографії та їх еволюції у ХІХ–ХХ століттях. Автором констатовано, що в ХІХ ст. було започатковано наукове вивчення і публікацію джерел з канонічного права. Висловлено думку, що на ці публікації джерел та дані джерелознавчих досліджень спиралися тогочасні узагальнюючі роботи з теорії та історії канонічного права, його функцій, місця та значення у Церкві та соціальній структурі середньовічного суспільства. Аналізуються підходи до вивчення середньовічного церковного права, основні концепції та підсумкові узагальнення Фрідріха Маасена та Йогана Фрідріха фон Шульте. Доведено, що напрацювання німецької школи дослідників церковного права ХІХ ст. є основою сучасних поглядів істориків права на розвиток канонічного права. Відзначено, що у XX столітті багато положень німецької школи церковного права, що стосуються історії створення «Декрету» Граціана, раннього періоду історії декреталістики, оцінки ролі Болонського університету у формуванні церковного права, впливу папської курії на цей процес та ступенем контролю римського престолу діяльності університетів та розвитку канонічного права тощо були переглянуті, але загальна схема розвитку канонічного права все ще залишається незмінною. Автор доходить висновку, що у XX столітті стався різкий стрибок у накопиченні знань про правничі зібрання XII–XIII століть, їх датування, авторство, рукописну традицію. В історіографії набули розвитку такі сюжети та проблеми, як значення регіональних/національних шкіл каноністики інших країн Європи, крім Італії, для розвитку декретального права; співвідношення локального права місцевих діоцезів та уніфікованого папського права; особливості рецепції канонічного та римського «давнього права» у різних регіонах Європи; рецепція римського права каноністами; поява нових концепцій і понять у канонічному праві; особливості розвитку жанрів літератури з канонічного права у XII–XIII століттях. The article is devoted to the characteristics of the main concepts and trends in the study of medieval canon law in German historiography and their evolution in the 19th-20th centuries. The author stated that in the 19th century scientific study and publication of canon law sources was started. The opinion is expressed that these publications of sources and the data of source studies were based on generalizing works on the theory and history of canon law, its functions, place and significance in the Church and the social structure of medieval society. Approaches to the study of medieval church law, basic concepts and final generalizations of Friedrich Maasen and Johann Friedrich von Schulte are analyzed. It is proved that the work of the German school of church law researchers of the 19th century. is the basis of modern views of law historians on the development of canon law. It was noted that in the 20th century, there are many provisions of the German school of ecclesiastical law relating to the history of the creation of the Gratian ‘Decretum’, the early period of the history of decretalism, the assessment of the role of the University of Bologna in the formation of ecclesiastical law, the influence of the papal curia on this process, and the degree of control of the Roman throne over the activities of universities and the development of canonical rights, etc., have been revised, but the general pattern of the development of canon law still remains the same. The author concludes that in the 20th century there was a sharp jump in the accumulation of knowledge about legal collections of the 12th–13th centuries, their dating, authorship, and manuscript tradition. In historiography, such subjects and problems as the importance of regional/national schools of canon law in other European countries, except Italy, for the development of decree law have developed; the relationship between the local law of local dioceses and the unified papal law; peculiarities of the reception of canonical and Roman ‘ancient law’ in different regions of Europe; reception of Roman law by canonists; the appearance of new concepts and concepts in canon law; peculiarities of the development of genres of canon law literature in the 12th–13th centuries.
Організаційна складова вищої ланки церковного правосуддя в Середні віки та ранньо-модерну добу
(Вінниця : ТОВ ТВОРИ, 2021) Санжаров Валерій Анатолійович; Sanzharov Valery Anatoliiovych
Тези присвячено організаційному складнику ординарного трибуналу Апостольського Престолу Римській Роті, найстаршому з діючих європейських судів. Історія Роти як інституту пов’язана з історією розвитку канонічного права, церковної судової системи і судового процесу. Діяльність аудиторів (папських суддів) почала приймати форму ієрархічно організованої корпорації. Сплеск адміністративної реорганізації інститутів папської курії, що прийшовся на авіньонський період в історії римського папства, сприяв «бюрократизації» та професіоналізації папського управління та правосуддя. Автор доходить наступних висновків: 1. Внутрішня еволюція папської курії на певному етапі розвитку призвела до поглиблення спеціалізації окремих її підрозділів, в тому числі виникнення папського суду. 2. В середні віки папский трибунал не тільки вища ланка в ієрархії судової влади, Римській Роті відводилося роль правотворчого фактора найвищої ваги. 3. Протягом класичного Середньовіччя та раннього Нового часу Римська Рота була найвпливовішою судовою інстанцією на всьому християнському Заході. 4. Організація, процедури судочинства та фіксація прийнятих рішень Римської Роти стали прикладом для наслідування для тогочасних світських судових установ. Theses are devoted to the Roman Rota, the organizational component of the ordinary tribunal of the Apostolic See, the oldest of the active European courts. The history of the Rota as an institution is connected with the history of the development of canon law, the church judicial system and the judicial process. The activity of the auditors (papal judges) began to take the form of a hierarchically organized corporation. The burst of administrative reorganization of the institutions of the papal curia, which occurred during the Avignon period in the history of the Roman papacy, contributed to the "bureaucratization" and professionalization of papal administration and justice. The author reaches the following conclusions: 1. The internal evolution of the papal curia at a certain stage of development led to the deepening of the specialization of its individual units, including the emergence of the papal court. 2. In the Middle Ages, the papal tribunal was not only the highest link in the hierarchy of judicial power, the Roman Rota was assigned the role of a law-making factor of the highest importance. 3. During the classical Middle Ages and early modern times, the Roman Rota was the most influential court in the entire Christian West. 4. The organization, judicial procedures and recording of the decisions made by the Roman Rota became an example to follow for the secular judicial institutions of the time.
Останній вірш-пророцтво Христини Пізанської: підсумки творчого шляху в історіографічній ретроспективі
(Закарпатські філологічні студії, 2021) Санжаров Валерій Анатолійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Sanzharova Galina Fedorivna
Статтю присвячено аналізу останнього поетичного твору Христини Пізанської «Le Ditié de Jehanne d’Arc» та його оцінок в історіографії. Вірш Христини був написаний на користь Жанни, але він, на відміну від усіх попередніх доку- ментів та текстів, писався не на землях під владою Карла VII, а на англо-бургундській або «ворожій» території. «Ditié» започаткував значний відхід від попередніх творів, а також відступ від усіх попередніх уявлень Христини про роль жінки в справах війни та миру. Перевага та заслуги Жанни настільки очевидні для Христини, що вони не вимагають постійного звернення на неї уваги. Вона свідомо ігнорує свою героїню протягом великих відрізків поеми. Це нехтування Жанною іноді стає зворотним механізмом похвали в «Ditié». Наукові інтерпретації невеликого за обсягом тексту письменниці сут- тєво різняться. На думку авторів твір Христини – це низка доказів того, що Бог послав Жанну для відновлення Франції. Видається слушним твердження, що політична епістемологія Христини просякнута теологією, християнськими ціннос- тями. Стверджується, що у творі Христини Жанна – знаряддя божественного провидіння, вона є Божим інструментом, за допомогою якого можна відновити владу короля і сприяти поверненню миру. Христина ніколи не втрачала надії на те, що мир і справедливість у країні можливі. Усі її сподівання концентруються навколо образу єдиного ідеального монарха, який буде гарантом справедливого правління. Ієрархічний патерн Христини – тріада Бог-Король-Жанна – свідчення чуда, божественного втручання, яке, за пророцтвом Христини, принесе мир і спокій у королівство. Король Карл VII і події навколо його коронації і тріумфального переможного повернення в столицю – це ключовий момент у реалізації споді- вань і надій жінки і письменниці Христини Пізанської. У статті аналізуються автобіографічний, історичний, політичний, феміністичний, військовий, теологічний, пророчий аспекти останнього твору Христини в історіографії. The article is assigned to the analysis of Christine de Pisan’s last poetry “Le Ditié de Jehanne d’Arc” and the assess- ment in the historiography. Christine’s poem was written in favor of Joan, but unlike all the documents and texts that precede it, the “Ditié” was not written in land under Charles VII’s dominion, but in Anglo-Burgundian or “enemy” territory. “Ditié” initiated a significant departure from previous works, as well as a departure from all of Christina’s previous ideas about the role of women in war and peace. Jeanne’s advantages and merits are so obvious to Christinе that they do not require constant attention. she deliberately ignores her heroine for long periods of the poem. This neglect of the Pucelle sometimes becomes the inverse mechanism of praise in “Ditié”. The science interpretations of the writer’s small text differ significantly. The authors agree the point of view, that Christine’s poem is a series of evidence to ensure that God sent Jeanne to renew France. According to the authors, Christina’s political epistemology is permeated with theology and based on Christian values. We can agree with the assertion that in Christine’s poem, Jeanne is an instrument of divine provi- dence, with the help of which the power of the king is established by God’s grace and the world returns. All her hopes are connected with the image of an ideal monarch who will be the guarantor of fair government. Christinе’s hierarchical pattern – the triad: the God-King-Jeanne – is the evidence of a Miracle, divine intervention, which, according to the poet’s prophecy, will bring peace and tranquility to the kingdom. King Charles VII and the events surrounding his coronation and triumphant return to the capital are the most important moment in the realization of the hopes of the woman and writer Christinе de Pisan. The article analyzes the autobiographical, historical, political, feminist, military, theological, prophetic aspects of Christina’s latest work in historiography.
Оформлення системи церковного права в Західній Європі у XII столітті. Декрет Граціана
(Прикарпатський юридичний вісник., 2021) Санжаров Валерій Анатолійович; Sanzharov Valery Anatoliiovych
Стаття присвячена дослідженню переробки ранньосередньовічної канонічної традиції в структуровану систему церковного права і визначенню місця в процесі цього перетворення «Декрету» болонського магістра Граціана. Граціан викладав канонічне право в Болоньї на початку-в середині XII ст. і став відомим як «батько канонічного права». Праця Граціана «Згода розбіжних канонів» (чи «Декрет») зорганізувала попередню канонічну традицію і заклала нову основу канонічного права. Багато правових норм чинного католицького церковного права в основному ґрунтуються на текстах Граціанового «Декрету». Аналізуються наявні дані, суперечлива історіографічна традиція та сучасний стан уявлень щодо особистості Граціана – імені, походження, міста народження, освіти, приналежності до чорного чи то білого духовенства, наукової кваліфікації, міста роботи та написання його творів, дати створення, безпосереднього походження окремих текстів, джерел запозичень і вивчення етапів композиції та закінчення тексту «Декрету», дати і місця смерті видатного каноніста. Автором констатовано, що з кінця 1990-х років вчені досягли величезного прогресу в нашому розумінні етапів створення «Декрету». Автор звертає увагу на відносини канонічного права з римським правом і ранньосхоластичною теологією. Висловлено думку, що рецепція римського права сприяла розвитку канонічного права, надала йому строгість виразу, точність, концептуальні рамки. Підтримане і збагачене римським правом, канонічне право набуло своєї автономії, а теологія також утвердила свої цілі, свою область, свої методи. Автор доходить висновку, що «Декрет» Граціана є не тільки первинною складовою «Корпусу канонічного права», а й основою європейської правової культури. Його зміст і методологія сформували ядро західної правової традиції. Спадщина «Декрету» в західній правовій традиції включає встановлення природного права як важливого елемента наших правових систем, створення структур публічного права, поширення принципів міжнародного права, подання процесуального права, що підкреслює правовий захист особи, визнання особи та автономії жінки в шлюбному праві. Граціан був першим упорядником, який вставив свою думку (дікта) в правничий текст. Діалектична аргументація Граціана в його дікта дає можливість говорити про нову юридичну науку з ХІІ ст. The article is devoted to the study of the transformation of the early medieval canonical tradition into a structured system of ecclesiastical law and to determine the place in the process of this transformation of the "Decree" of the Bologna Magister Gratian. Gratian taught canon law at Bologna in the early to mid-12th century and has become known as the ‘Father of Canon Law’. Gratian’s “Concordia discordantium canonum” (i.e., “Decretum”) organized the canonical tradition and laid a new foundation for canon law. Many legal norms of the current Catholic Church law are mainly based on the texts of Gratian’s "Decree". The article analyzes the available data, contradictory historiographical tradition and current state of ideas about the personality of Gratian – name, origin, city of birth, education, belonging to the black or white clergy, scientific qualifications, city of work and writing his works, date of creation, direct origin texts, sources of borrowing and study of the stages of composition and completion of the text of the "Decree", the date and place of death of a prominent canonist. The author states that since the late 1990s, scholars have made tremendous advances in our understanding of the stages of writing the “Decretum”. The author draws attention to the relationship of canon law with Roman law and early scholastic theology. It is believed that the reception of Roman law contributed to the development of canon law, gave it rigor of wording, accuracy, conceptual framework. Supported and enriched by Roman law, canon law gained its autonomy, and theology also established its goals, its field, its methods. The author concludes that Gratian’s "Decree" is not only the primary component of the "Corpus of Canon Law", but also the basis of European legal culture. Its content and methodology formed the core of the Western legal tradition. The heritage of the Decree in the Western legal tradition includes the establishment of natural law as an important element of our legal systems, the creation of public law structures, the dissemination of international law, the presentation of procedural law emphasizing legal protection, recognition and personal autonomy of women in marriage law. Gratian was the šrst compiler to insert his opinion (dicta) into the legal text. Gratian’s dialectical argumentation in his dictation makes it possible to speak of a new legal science from the twelfth century.
Папське судочинство в класичне Середньовіччя: Апостольська Пенітенціарія
(Юридичний науковий електронний журнал, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharova Galina Fedorivna
Стаття присвячена дослідженню змін в організації роботи Апостольської Пенітенціарії за римських пап Авіньйонського періоду (1305–1378). Авторами констатовано, що Пенітенціарія розвинутого середньовіччя була однією з найважливіших установ управління Церквою. Значення Апостольської Пенітенціарії постійно зростає зі збільшенням «помилувальних» зверненнь до папи (особистих та через прокурорів). Висловлено думку, що реформування Пенітенціарії папами Авіньйонського періоду є складовою процесу конструювання нової етато-юридичної моделі Західної Християнської Церкви. З’ясовано, що основними елементами структурного реформування Пенітенціарії Авіньйонського періоду були: скорочення числа писарів пенітенціарії, здійснене Клементом V у 1311 р.; оприлюднення нових формуляру і статуту Пенітенціарії Бенедиктом XII у 1338 р.; перелік нових «таксацій» за складання та завірення документів; розробка статуту та запис звичаїв колегії переписувачів у 1350-1376 рр.; юридичне визначення обов’язків і привілеїв молодших пенітенціаріїв. Відзначено, що керівництво службою знаходиться в руках довірених та близьких до понтифіка осіб – кардиналів, діяльність останніх стає все більш спеціалізованою. Заохоченням для молодших пенітенціаріїв були єпископські престоли. Обґрунтовано, що просування службовців папського двору на віддалені єпископські кафедри авіньйонськими папами одночасно розширювало межі власної влади римських понтифіків у Церкві. Доведено, що ніяка інша категорія папських функціонерів не мала такого строкатого «національного» складу. У списку ста пенітенціаріїв, для яких можливо ідентифікувати місце походження, згадуються представники 12 «націй». Констатовано, що колегія переписників Пенітенціарії користувалася самостійністю і не залежала від колегії переписників папських були, була організаційно і дисциплінарно автономною; службовці пенітенціарії (писарі) приносили присягу і були підпорядковані головному пенітенціарію. Автори дійшли висновку, що Апостольська Пенітенціарія протягом Авіньйонського періоду стає окремим підрозділом папської курії з чітким адміністративним устроєм, визначеними повноваженнями, корпоративною структурою The article is devoted to the study of changes in the organization of the work of the Apostolic Penitentiary under the Roman popes of the Avignon period (1305-1378). The authors state that the Penitentiary of the late Middle Ages was one of the most important institutions for governing the Church. The importance of the Apostolic Penitentiary is constantly growing with the increase of petitiones to the Pope (personal and through proctors). It is believed that the reform of Penitentiary by the popes of the Avignon period is part of the process of constructing a new etatico-legal model of the Western Christian Сhurch. It was found that the main elements of the structural reform of the Penitentiary of the Avignon period were: the reduction of the number of penitentiary clerks by Clement V in 1311; promulgation of new forms and statutes of the penitentiary by Benedict XII in 1338; a list of new “assessments” for drawing up and certifying documents; elaboration of the statute and recording of the customs of the board of scribes in 1350-1376; legal definition of the responsibilities and privileges of minor penitentiaries. It is noted that the leadership of the service is in the hands of proxies and close to the Pope – cardinals (major penitentiary), the activities of the latter are becoming more specialized. Episcopal thrones were an encouragement to minor penitentiaries. It is substantiated that the promotion of the papal court officials to remote episcopal chairs by the popes of Avignon at the same time expanded the limits of the Roman pontiffs’ own power in the church. It is proved that no other category of papal functionaries had such a diverse “national” composition. The list of one hundred penitentiaries for which origins can be identified mentions 12 “nations”. It was stated that the board of scribes of the penitentiary was independent of the scribes of papal charters, had its own discipline and autonomy, employees of the penitentiary (scribes) took an oath and obeyed the major penitentiary. The authors came to the conclusion that the Apostolic Penitentiary during the Avignon period became a separate unit of the papal curia with a clear administrative organization, defined powers, corporate structure.
Перший Ліонський Собор (26 червня–17 липня 1245 року): внесок в розвиток церковної юрисдикції і судочинства
(KELM (Knowledge, Education, Law, Management)., 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Sanzharov Valery Anatoliiovych
Стаття присвячена аналізу конституцій (постанов) Першого Ліонського Собору 1245 року і внеску соборного законодавства в розвиток церковної юрисдикції і судочинства. Автором констатовано, що Перший Ліонський Собор став відображенням нового етапу боротьби між двома панівними силами середньовічного християнства: папством і імперією. Відзначена жорстка позиція Інокентія IV: папа звільнив усіх підданих імператора від клятви вірності і під загрозою відлучення заборонив їм коритися Фрідріху Штауфену як імператору та королю; понтифік закликав імперських князів-виборників обрати нового імператора. Вказано, що п’ять конституцій містять результати обговорень Собором викладених у листах про скликання та інавгураційній промові питань: церковна реформа (дві конституції), Латинська імперія та держави хрестоносців на Святій землі (потреба у військовій допомозі), татари (військово-оборонні заходи, створення системи оповіщення), хрестовий похід (оголошено про початок та визначено джерела фінансування). Проаналізовано постанови про церковні вибори, про папських легатів, про захист прав сторін у суді, про ексцепції, про рескрипти, про суддів, про папських делегованих суддів («conservatores»), про несумлінних суддів. У декретах розглянуті проблеми захисту духовенства, а також церковного майна від мирян і недобросовісних кліриків, розглядаються питання розподілу бенефіціїв та володіння ними, а також пов'язані з бенефіціями заходи покарання кліриків та судового впливу на них. Автор доходить висновку про важливість соборного законодавства для врегулювання апеляційного судочинства. Підкреслено, що 22 соборні конституції присвячені юридичним питанням – проблемам захисту церковного майна та інтересів кліриків; спрощення, здешевлення та прискорення церковного судочинства; забезпечення сторін кваліфікованою допомогою для захисту їх інтересів у ході судового розгляду; приборкання несумлінних суддів; проведення принципу справедливості у винесенні судових рішень; приводи і порядок застосування церковного відлучення. The article is devoted to the analysis of the constitutions (decrees) of the First Council of Lyons in 1245 and the contribution of council legislation to the development of church jurisdiction and the judiciary. The author stated that the First Council of Lyons became a reflection of a new stage of the struggle between the two dominant forces of medieval Christianity: the papacy and the empire. The tough position of Innocent IV was noted: the pope released all the emperor's subjects from the oath of allegiance and, under threat of excommunication, forbade them to obey Friedrich Staufen as emperor and king; the pontiff called on the imperial prince-electors to elect a new emperor. It is indicated that the five constitutions contain the results of discussions by the Council of urgent issues set out in the convocation letters and the inaugural speech: church reform (two constitutions), the Latin Empire and the Crusader states in the Holy Land (the need for military aid), the Tatars (military defense measures, the creation of a notification system), the crusade (the start was announced and sources of funding were determined). Resolutions on church elections, on papal legates, on protection of the rights of parties in court, on exceptions, on rescripts, on judges, on papal delegated judges ("conservatores"), on dishonest judges have been analyzed. The decrees address the problems of protecting clergy and church property from laymen and unscrupulous clerics, discuss the distribution of benefits and their ownership, as well as benefit-related measures of punishment of clerics and judicial influence on them. The author comes to a conclusion about the importance of council legislation for the regulation of appellate proceedings. It is emphasized that 22 Council constitutions are devoted to legal issues – problems of protection of church property and interests of clerics; simplification, cheapening and acceleration of church proceedings; providing the parties with qualified assistance to protect their interests during the court proceedings; taming dishonest judges; implementation of the principle of justice in making court decisions; reasons and procedure for applying church excommunication.
Питання кібербезпеки в сучасному італійському законодавстві: національний безпековий периметр
(Вінниця : Європейська наукова платформа, 2023) Шевченко Анатолій Євгенійович; Павлюх Ольга Анатоліївна; Санжаров Валерій Анатолійович; Shevchenko Anatolii Yevheniiovych; Pavliukh Olha Anatoliivna; Sanzharov Valery Anatoliiovych
Питаннями протидії кіберзлочинності і розробкою стратегії і методів захисту від кібератак в Італії займається спеціальна Агенція з національної кібербезпеки. В італійське національне законодавство імплементовано нові положення правової бази кібербезпеки ЄС згідно з «Директивою про мережеву та інформаційну безпеку». Широкий набір заходів, передбачених італійським законодавством, значною мірою відповідає вимогам кібербезпеки, розробленим інститутами ЄС. Гнучке національне законодавство засноване на постановах уряду, що дозволяє уникнути надмірної нормативної бази, оскільки в нього можна легко і відносно швидко вносити поправки. The special Agency for National Cyber Security deals with issues of countering cybercrime and the development of strategies and methods of protection against cyberattacks in Italy. The new provisions of the EU cyber security legal framework have been implemented in the Italian national legislation in accordance with the "Directive on Network and Information Security". The wide range of measures provided for in the Italian legislation is largely in line with the cyber security requirements developed by the EU institutions. Flexible national legislation is based on government regulations, which avoids an over-regulatory framework as it can be easily and relatively quickly amended.
Правове оформлення підсумків довгої війни: угода в Труа (1420) як «остаточний» мир
(Юридичний науковий електронний журнал, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Павлюх Ольга Анатоліївна; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Pavliukh Olha Anatoliivna; Sanzharova Galina Fedorivna
Стаття присвячена дослідженню важливої пам’ятки міжнародного середньовічного права, а саме мирної угоди між королівствами Англії та Франції в Труа в 1420 році, яка завершувала великий етап Столітньої війни і ставила за мету розробити умови остаточного миру. Аналізуються історичні передумови та дипломатична підготовка заключення договору, роль глав держав (королів) як дипломатичних акторів, запропоноване рішення (злиття двох королівств в спадкову «подвійну» монархію) і правове обґрунтування династичного правонаступництва у Франції, умови його виконання (не підпорядкованість королівств одне одному, збереження традиційних владних інститутів, правових норм, в тому числі і звичаєвого права, прав і привілегій окремих сословій, корпорацій чи то особистостей). Авторами констатовано, що угода в Труа прагнула подолати неспроможність попередніх мирних договорів усунути розбіжності між королівствами Франції та Англії. З’ясовано, що у самому договорі немає жодної згадки про англійську спадкову претензію на Францію, що, начебто, походить від Едуарда III. Відзначено, що з точки зору реальної політики, Генріх V мав набагато більше шансів стати королем Франції, ніж його попередники, оскільки його право було прийнято людиною, яку французи визнавали своїм королем, і юридично закріплено. Підтверджено висновок, що угода призвела до виключення не лише дофіна, але й інших можливих претендентів на трон у французькій королівській родині. Висловлено думку, що статті договору про наступну передачу корони Франції від Генріха V навмисно сформульовані таким чином, щоб розширити коло можливих спадкоємців за межі дітей від шлюбу з Катериною Французькою. Обґрунтовано, що інституалізація «присяги миру» (затвердження Труаської угоди представницькими органами обох королівств, поширення присягання на широкі верстви населення, зайняття церковних та світських посад за умови складання присяги) сприяла не тільки розповсюдженню дискурсу миру, а й легітимації статусу нового короля як «виразника та гаранта спільного інтересу» королівства. Автори дійшли висновку, що Труаська мирна угода є важливим проявом формування публічно-правової природи середньовічної державності. The article is devoted to the study of an important source of international medieval law, namely the peace agreement between the kingdoms of England and France in Troyes in 1420, which ended the great stage of the Hundred Years' War and aimed to develop the terms of the final peace. The historical prerequisites and diplomatic preparation for the conclusion of the treaty, the role of the heads of state (kings) as diplomatic actors, the proposed solution (the merger of two kingdoms into a hereditary ‘dual’ monarchy) and the legal justification of dynastic succession in France, the conditions for its implementation (the non-subordination of the kingdoms to each other, the preservation traditional institutions of power, legal norms, including customary law, rights and privileges of estates, corporations or individuals). The authors state that the Treaty of Troyes sought to overcome the failure of previous peace treaties to resolve differences between the kingdoms of France and England. It has been found that the treaty itself does not contain any mention of the English hereditary claim to France, which apparently dates back to Edward III. It has been noted that, in terms of realpolitik, Henry V had a much better chance of becoming King of France than his predecessors because his right was accepted by a man whom the French recognized as their king and legally enshrined. The conclusion that the agreement led to the exclusion not only of the Dauphin, but also of other possible claimants to the throne in the French royal family is confirmed. The opinion has been expressed that the articles of the treaty on the subsequent transfer of the crown of France from Henry V were deliberately formulated in such a way as to expand the circle of possible heirs beyond the children from the marriage with Catherine of France. It is substantiated that the institutionalization of the ‘oath of peace’ (the approval of the Treaty of Troyes by the parliaments of both kingdoms, the spread of the oath to wide sections of the population, the occupation of church and secular positions under the condition of taking the oath) contributed not only to the spread of the discourse of peace, but also to the legitimization of the status of the new king as an ‘expressor and the guarantor of the common interest’ of the kingdom. The authors came to the conclusion that the Treaty of Troyes is an important manifestation of the formation of the public-legal nature of medieval statehood.

Перегляд за Автор "Санжаров Валерій Анатолійович"

Результатів на сторінці

Налаштування сортування