Перегляд за Автор "Sanzharova Galina Fedorivna"
Зараз показуємо 1 - 17 з 17
Результатів на сторінці
Налаштування сортування
- Документ16-й Міжнародний конгрес середньовічного канонічного права в Сент-Луїсі (липень 2022 року)(Ірпінь : Університет ДПУ, 2023) Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharova Galina FedorivnaТеза присвячена роботі 16-го Міжнародного конгресу середньовічного канонічного права, що відбувся в кампусі Сент-Луїського університету, штат Міссурі, США, з 17 по 23 липня 2022 р. Ці тижневі Конгреси, що проводяться кожні чотири роки по різні боки Атлантики, є головною науковою конференцією в галузі середньовічного канонічного права. Традиційно вони залучають вчених з багатьох країн, включаючи не лише медієвістів і каноністів, але й представників суміжних наукових галузей, таких як західна юриспруденція та правові норми, римське право, церковна та папська історія, теологія та біблійна екзегеза, дослідження рукописів, історія культури, суспільства та ідей. Середньовічне канонічне право протягом сотень років входило до міжнародної системи права та мало значний вплив на розвиток західних правових норм, юриспруденції і судової процедури, на історію християнства, на еволюцію папської влади. The thesis is devoted to the work of the 16th International Congress of Medieval Canon Law, held on the campus of St. Louis University, Missouri, USA, from July 17 to 23, 2022. These week-long Congresses, held every four years on different sides of the Atlantic, are the main a scientific conference in the field of medieval canon law. Traditionally, they attract scholars from many countries, including not only medievalists and canonists, but also representatives of related scientific fields, such as Western jurisprudence and legal norms, Roman law, church and papal history, theology and biblical exegesis, manuscript studies, cultural history, society and ideas. Medieval canon law was part of the international legal system for hundreds of years and had a significant impact on the development of Western legal norms, jurisprudence and judicial procedure, on the history of Christianity, and on the evolution of papal power.
- ДокументАвторське самосприйняття та саморепрезентація на зламі XIV-XV століть: автобіографічний, мемуарний та гендерний складники творчості Христини Пізанської(Закарпатські філологічні студії, 2021) Санжарова Галина Федорівна; Санжаров Валерій Анатолійович; Sanzharova Galina Fedorivna; Sanzharov Valery AnatoliiovychСтаттю присвячено аналізу проблеми авторського самосприйняття та саморепрезентації періоду розвину- того Середньовіччя на прикладі творчості Христини Пізанської. Автори визначають, що більшість літературних, повчально-пропедевтичних, моралізаторських чи історичних праць Христини містить значну складову частину автобіографічної інформації. Христина вимушена доводити свої авторські здібності та фахову компетентність: вона неодноразово пояснює і виправдовує порядок та організацію свого тексту, його корисність і свою кваліфікацію як автора. Стаття аналізує різні методи структурування тексту у Христини, такі як організація біографії не згідно з хронологією життя її суб’єкта, але згідно з власним авторським моральним і філософським планом; опис себе в тексті як окремої дійової особи і як автора; багато зображень самої себе і відвертий захист свого тексту, методів його написання та авторської ідентичності. Багато ідей Христини запозичені у різних авторів, але їх організація, рекомбінація і контекстуалізація приводять до зовсім нового тексту. Для виправдання таких компіляцій Христина використовує метафору архітектора та вишивальниці, які не добувають каміння та не виробляють шовк та золоті нитки, з якими потім працюють. Ця метафора відводить запозиченням з творів інших авторів роль сировини, з якої авторський геній створює твір сам по собі. Роль автора трактату, на думку Христини, корегує з роллю суверена в королівстві. Талановитий автор (в її баченні – це вона сама) – літературний, інтелектуальний двійник мудрого короля. Стаття доводить, що протягом усього тексту її роботи Христина стверджує себе не тільки як гідного біо- графа мудрого короля, але й, використовуючи метафору письменника, як архітектора, вибудовує концепцію уні- кального й тісного зв’язку між ними. Христина організовує, вибудовує свій твір подібно до того, як Карл вибудовує французьку державність. The article is devoted to the analysis of the problem of author’s self-perception and self-representation of the period of the developed Middle Ages on the example of Christine Pizan’s work. The authors determine that most of Christina’s literary, instructive-propaedeutic, moralizing or historical works contain a significant component of autobiographical information. Christina is forced to prove her authorial suitability and qualifications: she repeatedly explains and justifies the order and organization of her text, its usefulness and her qualification as an author. The article analyzes various methods of structuring Christina’s text – organizing a biography not in accordance with the chronology of her subject’s life, but, according to her own author’s moral and philosophical plan, describing herself in the text as a separate character and as an author, many images of herself and open defense of your text, methods of writing and author’s identity. Many of Christina’s ideas come from different authors, but their organization, recombination and contextualization lead to a completely new text. To justify this kind of compilation, Christina uses the metaphor of an architect and an embroiderer, who does not quarry stones and do not produce silk and gold threads, which they then work with. This metaphor assigns borrowings from the works of other authors the role of raw material, from which the author’s genius creates a work in itself. The role of the author of the treatise, according to Christina, is comparable to the role of the sovereign in the kingdom. A talented author (in her vision, she herself) is a literary, intellectual, female counterpart of the wise king. The article concludes that throughout the text of her work Christina asserts herself not only as a worthy biographer of the wise king, but also, using the metaphor of the writer as an architect, builds the concept of a unique and intimate connection between the two. Christine organizes, builds her work in the same way as Karl builds French statehood.
- ДокументВиклики сучасної кібербезпеки: інституційні і правові відповіді Німеччини(Ірпінський юридичний часопис, 2023) Санжаров Валерій Анатолійович; Павлюх Ольга Анатоліївна; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Pavliukh Olha Anatoliivna; Sanzharova Galina FedorivnaСтаття присвячена дослідженню німецької концепції кібербезпеки та її інституційного і законодавчого наповнення. Новітні «розумні» системи та технології, що лежать в основі повсякденного життя, такі як електромережі, системи управління повітряним рухом, супутники, медичні технології, промислові підприємства та світлофори, підключені до інтернету, потенційно наражаються на небезпеку несанкціонованого віддаленого втручання. Способи протидії інформаційним загрозам і ризикам різних країн формуються по-різному. У статті проаналізовано законодавчі кіберініціативи німецького уряду впродовж останніх десятиліть. Німецьке законодавство намагається враховувати зміни кібернетичного, геополітичного та технологічного ландшафту (поява аналітики великих даних, автономних систем, надійних промислових систем управління, кіберфізичних систем та «інтернету речей», технологій «інтелектуального міста», автоматизованої верифікації систем) та створити дієву систему кібербезпеки, за якої створення продуктів, систем та послуг є «безпечними за умовчанням». Констатовано, що унікальною рисою німецького законодавства є визначення такою, що потребує захисту поруч з об’єктами критичної інфраструктури, категорії «важливих» об’єктів. Зазначено, що кібербезпекова стратегія Німеччини використовує невійськовий підхід, не пропонує включення кіберструктур Бундесверу до Національного центру реагування чи Національної ради з кібербезпеки, не розглядає можливості проведення упереджувальних наступальних кібероперацій. Можна вважати доведеним, що подальше розширення інструментів, які є в розпорядженні німецького уряду та військових, для роботи в кіберсфері залишається обмеженим жорсткими правовими нормами. Автори вважають безперечним, що Німеччина завдяки своїм різноманітним зусиллям у юридичній, технологічній та виробничій сферах, постійному вдосконаленню політики, правил і законодавства наразі готова долати виклики та загрози, властиві кіберсфері. Зроблено висновок, що далекоглядний характер законодавчих зусиль робить Німеччину одним з лідерів в ЄС і на світовій арені в питаннях кібербезпеки. The article is devoted to the study of the German concept of cyber security and its institutional and legislative content. The latest "smart" systems and technologies that underpin everyday life, such as power grids, air traffic control systems, satellites, medical technology, industrial plants and traffic lights, are connected to the Internet and thus potentially vulnerable to unauthorized remote interference. Ways of countering information threats and risks in different countries are formed in different ways. The article analyzes the legislative cyber initiatives of the German government during the last decades. German legislation tries to take into account changes in the cyber, geopolitical and technological landscape (the emergence of big data analytics, autonomous systems, reliable industrial control systems, cyber-physical systems and the "Internet of Things", "intelligent city" technologies, automated system verification) and create an effective cyber security system, whose creation of products, systems and services are "secure by default". It was established that a unique feature of the German legislation is the definition of the category of "important" objects that require protection next to critical infrastructure objects. It was noted that Germany's cyber security strategy uses a non-military approach, does not propose the inclusion of cyber structures of the Bundeswehr in the National Response Center or the National Cyber Security Council, does not consider the possibility of conducting preemptive offensive cyber operations. It can be considered proven that the further expansion of the tools at the disposal of the German government and the military to work in the cyber sphere remain limited by strict legal regulations. The authors believe that it is indisputable that Germany, thanks to its various efforts in the legal, technological and industrial spheres, and the continuous improvement of policies, regulations and legislation, is currently ready to overcome the challenges and threats inherent in the cyber sphere. It was concluded that the far-sighted nature of legislative efforts makes Germany one of the leaders in the EU and on the world stage in matters of cyber security.
- ДокументВнесок В’єнського Собору 1311–12 років у розвиток середньовічного канонічного права(Ірпінський юридичний часопис, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharova Galina FedorivnaСтаття присвячена дослідженню причин скликання, підготовки і організації роботи, сутності постанов (конституцій, декретів) та їхньої значущості для розвитку канонічного права єдиного в ХІV ст. загальноцерковного собору – а саме В’єннського собору 1311–1312 рр. Авторами констатовано, що В’єннський собор продовжує традиції, закладені попередніми соборами західної церкви, та демонструє подальше зростання ефективного здійснення папством законодавчої влади. Зазначено, що багато питань, пов’язаних з роботою В’єннського собору, довгий час залишалися спірними: дата остаточного оприлюднення конституцій, офіційне набуття чинності соборними постановами; кількість постанов і їх точний зміст; етапи складання соборних декретів (яких саме корегувань зазнав первинний текст). Висловлено думку, що сучасний стан документації усе ще не дозволяє зробити остаточні висновки з цих питань. Доведено, що В’єннський собор відіграв важливу роль у започаткуванні адміністративних, фінансових, судових реформ римських понтифіків авіньйонського періоду. З’ясовано, що головними особливостями В’єннського собору є: 1) вибірковий виклик папою єпископів, як правило, лише по два з кожної церковної провінції (тобто менша порівняно із середньою для соборів ХІІІ ст. кількість учасників); 2) скорочена загальна кількість сесій до трьох (між першою і другою п’ять з половиною місяців, тоді як у XIII столітті кожні 8–20 днів); 3) система комісій для виробки рішень; письмові звіти; 4) звіти готували окремо від різних націй під керівництвом кардиналів і за участю папи; 5) подання («граваміна») були упорядковані в рубрики і зберігалися за географічним поділом. Автори дійшли висновку, що собор сприяв юридичному обґрунтуванню папської приматії, подальшому зростанню прерогатив римських понтифіків у церкві й авторитету середньовічної західної церкви в тогочасному суспільстві. The article is devoted to the study of the reasons for the convocation, preparation and organization of the work, the essence of the resolutions (constitutions, decrees) and their significance for the development of the unified canon law in the 14th century. of the general Church Council – namely the Council of Viennе of 1311–1312. The authors state that the Council of Viennе continues the traditions established by the previous councils of the Western Church and demonstrates the further growth of the papacy's effective exercise of legislative power. It was noted that many issues related to the work of the Council of Viennе remained controversial for a long time: the date of the final promulgation of the cathedral constitutions, the official entry into force of the cathedral decrees; the number of council resolutions and their exact content; stages of drawing up resolutions (which corrections were made to the original text). The opinion is expressed that the current state of documentation still does not allow to draw final conclusions on these issues. It is proved that the Council of Viennе played an important role in initiating the administrative, financial, and judicial reforms of the Roman pontiffs of the Avignon period. It has been found that the main features of the Council of Viennе are: 1) selective calling by the pope of bishops, as a rule, only two from each church province (that is, the number of participants is smaller compared to the average for the cathedrals of the 13th century); 2) reduced the total number of sessions to three (between the first and second five and a half months, while in the 13th century every 8–20 days); 3) a system of commissions for making decisions; written reports; 4) reports were prepared separately from different „nations‟ under the leadership of the cardinals and with the participation of the pope; 5) submissions („gravamina‟) were organized into categories and stored by geographical division. The authors came to the conclusion that the Council contributed to the legal justification of the papal primacy, the further growth of the prerogatives of the Roman pontiffs in the Church and the authority and weight of the medieval Western Church in the contemporary society.
- ДокументЕволюція стратегії кібербезпеки Німеччини протягом останніх трьох десятиліть: інституційний та правничий виміри(Вінниця : Європейська наукова платформа, 2023) Санжаров Валерій Анатолійович; Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharova Galina Fedorivna; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharov Valery AnatoliiovychПротягом трьох останніх десятиліть Федеральний уряд Німеччини створив Федеральне відомство з інформаційної безпеки (BSI), визначив його повноваження, а також роль і сфери діяльності, обмеживши діапазон його відповідальності інформаційною інфраструктурою. У міру того, як суспільство ставало все більш оцифрованим і майже кожен аспект життя суспільства так чи інакше починав залежати від цифрових технологій, діапазон відповідальності та захисту BSI розширювався. Другий етап німецької стратегії кібербезпеки розширив сферу безпеки від уряду та військових до цивільної сфери. Нарешті, на сучасному (третьому) етапі оновлена версія Стратегії кібербезпеки Німеччини 2016 року зробила акцент на комплексному підході до зміцнення ІТ-систем, об’єднанні зусиль та поширенні співпраці на національному та міжнародному рівнях, бажанні створити численні державно-приватні партнерства. Стратегія кібербезпеки визнає готовність Німеччини взяти на себе провідну роль у координації зусиль і стандартів з багатонаціональними організаціями. Але кібербезпекова стратегія Німеччини навіть не розглядає можливості проведення упереджувальних наступальних кібероперацій. Over the past three decades, the German Federal Government has created the Federal Office for Information Security (BSI), defined its mandate, role and areas of activity, limiting its scope of responsibility to information infrastructure. As society became increasingly digitized and almost every aspect of society became dependent on digital technology in one way or another, the scope of BSI's responsibilities and protections expanded. The second phase of Germany's cyber security strategy expanded the realm of security from the government and military to the civilian realm. Finally, in the current (third) phase, the updated version of Germany's Cyber Security Strategy 2016 emphasized an integrated approach to strengthening IT systems, joining efforts and expanding cooperation at the national and international levels, and the desire to create numerous public-private partnerships. The cyber security strategy recognizes Germany's willingness to take the lead in coordinating efforts and standards with multinational organizations. But Germany's cyber security strategy does not even consider the possibility of preemptive offensive cyber operations.
- ДокументЗлочини і «кримінальні» провадження проти прелатів в церковному судочинстві XII-XIV століть(Юридичний науковий електронний журнал–, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharova Galina FedorivnaСтаття присвячена дослідженню сучасного стану розробки проблеми середньовічного церковного правосуддя і «кримінальних» проваджень проти злочинів, скоєних прелатами (церковними особами): особливостей джерельної бази, типології злочинів, загальної характеристики розгляду справ, результатів папського судочинства. Авторами констатовано, що проблема злочинності серед священнослужителів та її викорінення в Середні віки останнім часом привертає дослідницьку увагу саме як проблема, а не як колекціонування окремих випадків. Висловлено думку, що матеріал досліджено нерівномірно (для XIII століття – по всіх відомих понтифікатах, для XIV-го – вибірково), тому зарано говорити про існування якихось «тенденцій розвитку» і необхідно обумовити попередній характер висновків і узагальнень. З’ясовано типологію середньовічних кримінальних діянь, вплив обставин (місця і часу скоєння злочинів, кількості причетних осіб, використання зброї) і мотиви девіантної поведінки (гнів, пияцтво, ненависть). Відзначено, що головною метою церковного правосуддя є не покарання злочинців згідно з приписами, передбаченими законом, а виправлення, намагання змінити поведінку право- порушників. Автори звернули увагу на систематизацію покарань священнослужителів і монахів, які визнавалися невиправними, та поширення практики тюремного ув’язнення. Підтверджено висновок, що детальна розробка кримінального складника церковного права сприяє росту бюрократичного апарату, відповідального за виявлення і виправлення відхилень від норми. Обґрунтовано, що судовий складник органічно доповнює вибудовану папством дієву адміністративну систему, яка внаслідок реформ «авіньйонського періоду» набула контролю над всіма щаблями церковної організації. Стосовно прелатів це рекомендації, призначення, перевірка відповідності кандидатів (вік, освіта, моральні якості/чесноти, ордени, бенефіції), дозвіл на проведення і затвердження результатів виборів, сплата загальних служб, розгляд суперечок і апеляцій. Автори дійшли висновку, що сучасні уявлення дають досить сталу картину папського цивільного і кримінального правосуддя як знаряддя контролю над церковною ієрархією і інструменту для посилення централізованого управління. The article is devoted to the study of the current state of the development of the problem of medieval church justice and ‘criminal’ proceedings against crimes committed by prelates: features of the source base, typology of crimes, general characteristics of case proceedings, results of papal justice. The authors state that the problem of crime among clerics and its eradication in the Middle Ages has recently attracted more and more research attention precisely as a problem, and not as a collection of individual cases. The opinion was expressed that the material was studied unevenly (for the 13th century – for all known pontificates, for the 14th – selectively), therefore it is too early to talk about the existence of any ‘developmental trends’ and it is necessary to discuss the preliminary nature of the conclusions and generalizations. The typology of medieval criminal acts, the influence of circumstances (the place and time of the crime, the number of persons involved, the use of weapons) and the motives of deviant behavior (anger, drunkenness, hatred) are clarified. It was noted that the main objective of church justice is not to punish criminals in accordance with the prescriptions provided by law, but to correct, try to change the behavior of offenders. The authors drew attention to the systematization of punishments of criminal clergymen and monks, recognized as incorrigible, and the spread of the practice of imprisonment. The conclusion that the detailed development of the criminal component of church law contributes to the growth of the bureaucratic apparatus responsible for identifying and correcting deviations from the norm is confirmed. It is substantiated that the judicial component organically complements the effective administrative system built by the papacy, which as a result of the reforms of the Roman papacy of the ‘Avignon period’ gained control over all levels of the church organization. In relation to prelates, these are recommendations, appointments, verification of the suitability of candidates (age, education, moral qualities/virtues, orders, benefices), permission to hold and approve the results of elections, payment of general services, consideration of disputes and appeals. The authors came to the conclusion that modern ideas give a fairly stable picture of papal civil and criminal justice as an instrument of control over the church hierarchy and a tool for strengthening centralized administration.
- ДокументКіберзлочинність: проблеми дослідження та методи правового реагування(Одеса : Видавництво «Юридика», 2023) Павлюх Ольга Анатоліївна; Санжарова Галина Федорівна; Pavliukh Olha Anatoliivna; Sanzharova Galina FedorivnaРозвиток сучасної науки та технологій (розробки штучного інтелекту, великих даних, 5G, «розумних» технологій) і надзвичайне зростання використання їхніх досягнень в повсякденному житті в якості зворотньої сторони технічного прогресу в рази збільшив кількість кібер-загроз і кібер-атак. Кібер- атаки є зростаючою та, можливо, найпостійнішою проблемою, яку міжнародне співтовариство потребує вирішити в кіберпросторі. Кібербезпеку більше не можна зводити тільки до цілей технічного захисту ІТ-безпеки; вона поступово перетворилася на соціальне, економічне та міждисциплінарне завдання. Численні останні кіберінциденти показали, кібербезпека увійшла в сферу міжнародних відносин. Нормотворення в царині кібербезпеки потребує міжнародної співпраці для того, щоб міжнародне право було релевантним у реагуванні на кібер-загрози і кібератаки. Проте наразі на міжнародній арені спостерігається відсутність нормативного консенсусу: окремі держави все ще балансують між застосуванням міжнародного права та стратегічними і політичними міркуваннями (проблеми відкритого і закритого інтернету, захисту поточної технологічної переваги, небажання зміни статус-кво тощо). The development of modern science and technology (the development of artificial intelligence, big data, 5G, ‘smart’ technologies) and the extraordinary increase in the use of their achievements in everyday life as the reverse side of technical progress has multiplied the number of cyber threats and cyber attacks. Cyber-attacks are a growing and perhaps the most persistent problem that the international community needs to address in cyberspace. cyber security can no longer be reduced only to the goals of technical protection of IT security; it gradually turned into a social, economic and interdisciplinary task. Numerous recent cyber incidents have shown that cyber security has entered the sphere of international relations. Regulation in the field of cyber security requires international cooperation in order for international law to be relevant in responding to cyber threats and cyber attacks. However, currently there is a lack of normative consensus on the international arena: individual states are still balancing between the application of international law and strategic and political considerations (problems of open and closed Internet, protection of the current technological advantage, reluctance to change the status quo, etc.).
- ДокументНеобхідність сплати податків в роботах Христини Пізанської всупереч тогочасній антиподатковій риториці(Дніпро : Університет митної справи та фінансів, 2022) Санжарова Галина Федорівна; Павлюх Ольга Анатоліївна; Sanzharova Galina Fedorivna; Pavliukh Olha AnatoliivnaВ перші два десятиліття XV століття усі французькі політичні автори одностайні в описах марнотратства та розпусти двору, зловживань та надмірних пенсій принців, безладу у королівських фінансах та непомірних податкових зборів, і, нарешті, необхідності «реформ». На перший погляд, Христину Пізанську (1364–1430) також слід зарахувати до когорти недоброзичливців тогочасних державних податків. Але на відміну від переважної більшості сучасних авторів Христина Пізанська не пропагандує необхідність скасування всіх податків, а, навпаки, визнає їх необхідність для існування держави, право короля вводити і за потреби збільшувати податкові збори, обов’язок жителів королівства сплачувати податки, законність і виправданість використання владою примусових методів для їх отримання. Ми дійшли висновку, що ідеї першої європейської професійної письменниці були організовані в виважену і гармонійну теорію оподаткування, яку вона невтомно повторювала з однієї книги в іншу між 1404 і 1413 роками. Погляди Христини Пізанської щодо ролі податкової системи для держави походять з її вивчення діяльності та політичних роздумів Карла V та його оточення. Їх можна підсумувати чотирма пунктами: 1) король має право підвищувати податки; 2) це право має межі; 3) пекло обіцяно тим, хто переступить ці межі; 4) піддані зв’язані обов’язком покори і можуть бути примушені сплачувати податки. In the first two decades of the 15th century, all were French political writers are unanimous in describing the extravagance and debauchery of the court, the abuses and excessive pensions of the princes, the disorder in the royal finances and the exorbitant taxation, and finally the need for ‘reform’ At first glance, Christine of Pisan (1364–1430) should also be included in the cohort of ill-wishers of state taxes of that time. But unlike the vast majority of modern authors, Christine of Pisan does not promote the need to abolish all taxes, but, on the contrary, recognizes their necessity for the existence of the state, the right of the king to introduce and, if necessary, increase tax levies, the duty of the inhabitants of the kingdom to pay taxes, the legality and justification of the use by the power of coercive methods to obtain them. We concluded that the ideas of the first European professional writer were organized into a balanced and harmonious theory of taxation, which she tirelessly repeated from one book to another between 1404 and 1413. Christine of Pisan's views on the role of the tax system for the state come from her study of the activities and political thoughts of Charles V and his entourage. They can be summarized in four points: 1) the king has the right to raise taxes; 2) this right has limits; 3) hell is promised to those who cross these boundaries; 4) subjects are bound by the duty of obedience and may be forced to pay taxes.
- ДокументОстанній вірш-пророцтво Христини Пізанської: підсумки творчого шляху в історіографічній ретроспективі(Закарпатські філологічні студії, 2021) Санжаров Валерій Анатолійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Sanzharova Galina FedorivnaСтаттю присвячено аналізу останнього поетичного твору Христини Пізанської «Le Ditié de Jehanne d’Arc» та його оцінок в історіографії. Вірш Христини був написаний на користь Жанни, але він, на відміну від усіх попередніх доку- ментів та текстів, писався не на землях під владою Карла VII, а на англо-бургундській або «ворожій» території. «Ditié» започаткував значний відхід від попередніх творів, а також відступ від усіх попередніх уявлень Христини про роль жінки в справах війни та миру. Перевага та заслуги Жанни настільки очевидні для Христини, що вони не вимагають постійного звернення на неї уваги. Вона свідомо ігнорує свою героїню протягом великих відрізків поеми. Це нехтування Жанною іноді стає зворотним механізмом похвали в «Ditié». Наукові інтерпретації невеликого за обсягом тексту письменниці сут- тєво різняться. На думку авторів твір Христини – це низка доказів того, що Бог послав Жанну для відновлення Франції. Видається слушним твердження, що політична епістемологія Христини просякнута теологією, християнськими ціннос- тями. Стверджується, що у творі Христини Жанна – знаряддя божественного провидіння, вона є Божим інструментом, за допомогою якого можна відновити владу короля і сприяти поверненню миру. Христина ніколи не втрачала надії на те, що мир і справедливість у країні можливі. Усі її сподівання концентруються навколо образу єдиного ідеального монарха, який буде гарантом справедливого правління. Ієрархічний патерн Христини – тріада Бог-Король-Жанна – свідчення чуда, божественного втручання, яке, за пророцтвом Христини, принесе мир і спокій у королівство. Король Карл VII і події навколо його коронації і тріумфального переможного повернення в столицю – це ключовий момент у реалізації споді- вань і надій жінки і письменниці Христини Пізанської. У статті аналізуються автобіографічний, історичний, політичний, феміністичний, військовий, теологічний, пророчий аспекти останнього твору Христини в історіографії. The article is assigned to the analysis of Christine de Pisan’s last poetry “Le Ditié de Jehanne d’Arc” and the assess- ment in the historiography. Christine’s poem was written in favor of Joan, but unlike all the documents and texts that precede it, the “Ditié” was not written in land under Charles VII’s dominion, but in Anglo-Burgundian or “enemy” territory. “Ditié” initiated a significant departure from previous works, as well as a departure from all of Christina’s previous ideas about the role of women in war and peace. Jeanne’s advantages and merits are so obvious to Christinе that they do not require constant attention. she deliberately ignores her heroine for long periods of the poem. This neglect of the Pucelle sometimes becomes the inverse mechanism of praise in “Ditié”. The science interpretations of the writer’s small text differ significantly. The authors agree the point of view, that Christine’s poem is a series of evidence to ensure that God sent Jeanne to renew France. According to the authors, Christina’s political epistemology is permeated with theology and based on Christian values. We can agree with the assertion that in Christine’s poem, Jeanne is an instrument of divine provi- dence, with the help of which the power of the king is established by God’s grace and the world returns. All her hopes are connected with the image of an ideal monarch who will be the guarantor of fair government. Christinе’s hierarchical pattern – the triad: the God-King-Jeanne – is the evidence of a Miracle, divine intervention, which, according to the poet’s prophecy, will bring peace and tranquility to the kingdom. King Charles VII and the events surrounding his coronation and triumphant return to the capital are the most important moment in the realization of the hopes of the woman and writer Christinе de Pisan. The article analyzes the autobiographical, historical, political, feminist, military, theological, prophetic aspects of Christina’s latest work in historiography.
- ДокументПапське судочинство в класичне Середньовіччя: Апостольська Пенітенціарія(Юридичний науковий електронний журнал, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharova Galina FedorivnaСтаття присвячена дослідженню змін в організації роботи Апостольської Пенітенціарії за римських пап Авіньйонського періоду (1305–1378). Авторами констатовано, що Пенітенціарія розвинутого середньовіччя була однією з найважливіших установ управління Церквою. Значення Апостольської Пенітенціарії постійно зростає зі збільшенням «помилувальних» зверненнь до папи (особистих та через прокурорів). Висловлено думку, що реформування Пенітенціарії папами Авіньйонського періоду є складовою процесу конструювання нової етато-юридичної моделі Західної Християнської Церкви. З’ясовано, що основними елементами структурного реформування Пенітенціарії Авіньйонського періоду були: скорочення числа писарів пенітенціарії, здійснене Клементом V у 1311 р.; оприлюднення нових формуляру і статуту Пенітенціарії Бенедиктом XII у 1338 р.; перелік нових «таксацій» за складання та завірення документів; розробка статуту та запис звичаїв колегії переписувачів у 1350-1376 рр.; юридичне визначення обов’язків і привілеїв молодших пенітенціаріїв. Відзначено, що керівництво службою знаходиться в руках довірених та близьких до понтифіка осіб – кардиналів, діяльність останніх стає все більш спеціалізованою. Заохоченням для молодших пенітенціаріїв були єпископські престоли. Обґрунтовано, що просування службовців папського двору на віддалені єпископські кафедри авіньйонськими папами одночасно розширювало межі власної влади римських понтифіків у Церкві. Доведено, що ніяка інша категорія папських функціонерів не мала такого строкатого «національного» складу. У списку ста пенітенціаріїв, для яких можливо ідентифікувати місце походження, згадуються представники 12 «націй». Констатовано, що колегія переписників Пенітенціарії користувалася самостійністю і не залежала від колегії переписників папських були, була організаційно і дисциплінарно автономною; службовці пенітенціарії (писарі) приносили присягу і були підпорядковані головному пенітенціарію. Автори дійшли висновку, що Апостольська Пенітенціарія протягом Авіньйонського періоду стає окремим підрозділом папської курії з чітким адміністративним устроєм, визначеними повноваженнями, корпоративною структурою The article is devoted to the study of changes in the organization of the work of the Apostolic Penitentiary under the Roman popes of the Avignon period (1305-1378). The authors state that the Penitentiary of the late Middle Ages was one of the most important institutions for governing the Church. The importance of the Apostolic Penitentiary is constantly growing with the increase of petitiones to the Pope (personal and through proctors). It is believed that the reform of Penitentiary by the popes of the Avignon period is part of the process of constructing a new etatico-legal model of the Western Christian Сhurch. It was found that the main elements of the structural reform of the Penitentiary of the Avignon period were: the reduction of the number of penitentiary clerks by Clement V in 1311; promulgation of new forms and statutes of the penitentiary by Benedict XII in 1338; a list of new “assessments” for drawing up and certifying documents; elaboration of the statute and recording of the customs of the board of scribes in 1350-1376; legal definition of the responsibilities and privileges of minor penitentiaries. It is noted that the leadership of the service is in the hands of proxies and close to the Pope – cardinals (major penitentiary), the activities of the latter are becoming more specialized. Episcopal thrones were an encouragement to minor penitentiaries. It is substantiated that the promotion of the papal court officials to remote episcopal chairs by the popes of Avignon at the same time expanded the limits of the Roman pontiffs’ own power in the church. It is proved that no other category of papal functionaries had such a diverse “national” composition. The list of one hundred penitentiaries for which origins can be identified mentions 12 “nations”. It was stated that the board of scribes of the penitentiary was independent of the scribes of papal charters, had its own discipline and autonomy, employees of the penitentiary (scribes) took an oath and obeyed the major penitentiary. The authors came to the conclusion that the Apostolic Penitentiary during the Avignon period became a separate unit of the papal curia with a clear administrative organization, defined powers, corporate structure.
- ДокументПравове оформлення підсумків довгої війни: угода в Труа (1420) як «остаточний» мир(Юридичний науковий електронний журнал, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Павлюх Ольга Анатоліївна; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Pavliukh Olha Anatoliivna; Sanzharova Galina FedorivnaСтаття присвячена дослідженню важливої пам’ятки міжнародного середньовічного права, а саме мирної угоди між королівствами Англії та Франції в Труа в 1420 році, яка завершувала великий етап Столітньої війни і ставила за мету розробити умови остаточного миру. Аналізуються історичні передумови та дипломатична підготовка заключення договору, роль глав держав (королів) як дипломатичних акторів, запропоноване рішення (злиття двох королівств в спадкову «подвійну» монархію) і правове обґрунтування династичного правонаступництва у Франції, умови його виконання (не підпорядкованість королівств одне одному, збереження традиційних владних інститутів, правових норм, в тому числі і звичаєвого права, прав і привілегій окремих сословій, корпорацій чи то особистостей). Авторами констатовано, що угода в Труа прагнула подолати неспроможність попередніх мирних договорів усунути розбіжності між королівствами Франції та Англії. З’ясовано, що у самому договорі немає жодної згадки про англійську спадкову претензію на Францію, що, начебто, походить від Едуарда III. Відзначено, що з точки зору реальної політики, Генріх V мав набагато більше шансів стати королем Франції, ніж його попередники, оскільки його право було прийнято людиною, яку французи визнавали своїм королем, і юридично закріплено. Підтверджено висновок, що угода призвела до виключення не лише дофіна, але й інших можливих претендентів на трон у французькій королівській родині. Висловлено думку, що статті договору про наступну передачу корони Франції від Генріха V навмисно сформульовані таким чином, щоб розширити коло можливих спадкоємців за межі дітей від шлюбу з Катериною Французькою. Обґрунтовано, що інституалізація «присяги миру» (затвердження Труаської угоди представницькими органами обох королівств, поширення присягання на широкі верстви населення, зайняття церковних та світських посад за умови складання присяги) сприяла не тільки розповсюдженню дискурсу миру, а й легітимації статусу нового короля як «виразника та гаранта спільного інтересу» королівства. Автори дійшли висновку, що Труаська мирна угода є важливим проявом формування публічно-правової природи середньовічної державності. The article is devoted to the study of an important source of international medieval law, namely the peace agreement between the kingdoms of England and France in Troyes in 1420, which ended the great stage of the Hundred Years' War and aimed to develop the terms of the final peace. The historical prerequisites and diplomatic preparation for the conclusion of the treaty, the role of the heads of state (kings) as diplomatic actors, the proposed solution (the merger of two kingdoms into a hereditary ‘dual’ monarchy) and the legal justification of dynastic succession in France, the conditions for its implementation (the non-subordination of the kingdoms to each other, the preservation traditional institutions of power, legal norms, including customary law, rights and privileges of estates, corporations or individuals). The authors state that the Treaty of Troyes sought to overcome the failure of previous peace treaties to resolve differences between the kingdoms of France and England. It has been found that the treaty itself does not contain any mention of the English hereditary claim to France, which apparently dates back to Edward III. It has been noted that, in terms of realpolitik, Henry V had a much better chance of becoming King of France than his predecessors because his right was accepted by a man whom the French recognized as their king and legally enshrined. The conclusion that the agreement led to the exclusion not only of the Dauphin, but also of other possible claimants to the throne in the French royal family is confirmed. The opinion has been expressed that the articles of the treaty on the subsequent transfer of the crown of France from Henry V were deliberately formulated in such a way as to expand the circle of possible heirs beyond the children from the marriage with Catherine of France. It is substantiated that the institutionalization of the ‘oath of peace’ (the approval of the Treaty of Troyes by the parliaments of both kingdoms, the spread of the oath to wide sections of the population, the occupation of church and secular positions under the condition of taking the oath) contributed not only to the spread of the discourse of peace, but also to the legitimization of the status of the new king as an ‘expressor and the guarantor of the common interest’ of the kingdom. The authors came to the conclusion that the Treaty of Troyes is an important manifestation of the formation of the public-legal nature of medieval statehood.
- ДокументПравове підґрунтя середньовічної папської дипломатії: інститут легатів(Юридичний науковий електронний журнал, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharova Galina FedorivnaСтаття присвячена дослідженню середньовічної правової рефлексії стосовно інституту папських легатів, «officium legationis» і дипломатичного представництва, ролі канонічного права в концептуалізації посади посла і розробці ідеї дипломатичної «професії». Авторами констатовано, що середньовічне канонічне право протягом сотень років мало значний вплив на розвиток західних правових норм та сприяло розвитку системи міжнародного права, оформленню дипломатичного права, визначенню сутності посольської служби, затвердженню імунітету послів і поширенню практики постійного дипломатичного представництва. Відзначено, що недоторканність папських посланців була закріплена в «Декреті» Граціана, заснованому на римському праві, і порушення негайно каралося інтердиктом і відлученням. Папа Гонорій III (1216–1227) прийняв конституцію, яка прирівнювала напади на кардиналів до злочинів проти величності. З’ясовано рангові градації в межах легатської функції, повноваження легатів, нунціїв та нижчих за статусом посланців, матеріальні умови, фінансове забезпечення та затратність місій, організація роботи легатської канцелярії, інструкції та звіти, нагорода або компенсація, імунітет та привілеї папських посланців. Обґрунтовано, що правова норма інституту легатства склалася протягом XIII століття і була лише вдосконалена у пізньому середньовіччі з точки зору світського правосуддя. Підтверджено висновок, що інститут еволюціонував від тимчасових місій легатів до постійної нунціатури як стабільного дипломатичного представництва папства при імператорському, королівських та княжих дворах. Висловлено думку, що вплив папства і канонічного права сприяли формуванню поля світських ранньомодерних та сучасних дипломатичних концепцій і практик. Автори дійшли висновку, що останні дослідження ставлять під сумнів класичну дихотомію між середньовічною та сучасною дипломатією, відкривають нові можливості завдяки багаторівневому аналізу джерел, переорієнтуються на вивчення насамперед комунікативного складника дипломатії (як простору для взаємодії та переговорів), множинності дипломатичних акторів. The article is devoted to the study of medieval legal reflection regarding the institution of papal legates, ‘officium legationis’ and diplomatic representation, the role of canon law in the conceptualization of the ambassador's position and the development of the idea of the diplomatic ‘profession’. The authors stated that medieval canon law for hundreds of years had a significant impact on the development of Western legal norms and contributed to the development of the international law system, the formulation of diplomatic law, the definition of the essence of the diplomatic service, the approval of the immunity of ambassadors and the spread of the practice of permanent diplomatic representation. It is noted that the inviolability of papal envoys was enshrined in the “Decretum” of Gratian, based on Roman law, and violation was immediately punished by interdict and excommunication. Pope Honorius III (1216–1227) adopted a constitution that equated attacks on cardinals with crimes against majesty. The rank gradations within the legate function, the powers of legates, nuncios and lower-status envoys, material conditions, financial support and cost of missions, organization of work of the legate office, instructions and reports, reward or compensation, immunity and privileges of papal envoys have been clarified. It is substantiated that the legal norm of the institution of legacies developed during the 13th century and was only improved in the late Middle Ages from the point of view of secular justice. The conclusion that the institute evolved from the temporary missions of the legates to the permanent nunciature as a stable diplomatic representation of the papacy at the imperial, royal and princely courts is confirmed. The opinion is expressed that the influence of the papacy and canon law contributed to the formation of the field of secular early modern and modern diplomatic concepts and practices. The authors came to the conclusion that the latest studies question the classic dichotomy between medieval and modern diplomacy, open up new opportunities thanks to the multi-level analysis of sources, reorient to the study of primarily the communicative component of diplomacy (as a space for interaction and negotiations), the multiplicity of diplomatic actors.
- ДокументСередньовічне церковне судочинство: цивільний та кримінальний процеси(Ірпінський юридичний часопис, 2022) Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Бинюк Наталія Михайлівна; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharova Galina Fedorivna; Binuk Natalia MykhailivnaСтаття присвячена дослідженню характеру змін у церковному середньовічному судочинстві XII–XIV століть під впливом юрисдикційного ренесансу та оформлення структурованої системи церковного права. Юрисдикційна компетенція церкви поступово розширювалася: таїнства (насамперед шлюб), злочини проти віри (єресь, чаклунство, магія), клятви й обітниці, справи, що стосуються церковних осіб, місць, речей, були виключно у веденні церковного правосуддя; звичайні правопорушення і злочини розглядалися церковними трибуналами в конкуренції зі світським правосуддям. Констатовано, що судова процедура (ordo iudiciarius) була однією з найактуальніших галузей, в яких правознавці створили нову юриспруденцію за принципами римського права (Паукапалея, Стефан з Турне). У статті проаналізовані структура, організаційні засади і процедури (цивільна та кримінальна) розгляду справ. Зазначено, що церковна система цивільного та кримінального правосуддя брала до уваги широкий спектр канонічних правопорушень, які варіювалися від дрібних відхилень норм поведінки до злочинів найвищої тяжкості. Можна вважати доведеним, що канонічні суди на початку XII ст. ще не мали систематичної структури, їм не вистачало кваліфікованого персоналу для впорядкованого та систематичного ведення справ. Автори вважають, безперечно, що канонічне процесуальне право ставало все більш складним, а процедурні технічні тонкощі вимагали навичок професійної групи юридичних експертів. Папа Клемент V конституцією «Saepe contingit» визначив елементи спрощеної канонічної процедури. Це сприяло прискоренню стандартного цивільного процесу в церковних судах. Кримінальне судочинство в церковних судах також зазнало фундаментальних змін упродовж XIII ст. Основними з них були відмова від судових випробувань у світських судах та введення інквізиційної процедури в церковних трибуналах. Зроблено висновок, що до XIV століття влада Латинської Церкви створила досконалий апарат для забезпечення правопорядку та судового розгляду. The article is devoted to the study of the nature of changes in the ecclesiastical medieval judiciary of the XII-XIV centuries under the influence of the jurisdictional renaissance and the design of a structured system of ecclesiastical law. The jurisdiction of the Church gradually expanded: sacraments (primarily marriage), crimes against the faith (heresy, witchcraft, magic), oaths and vows, matters concerning church persons, places, things were in the exclusive jurisdiction of ecclesiastical justice; ordinary offenses and crimes were considered by ecclesiastical tribunals in competition with secular justice. It was stated that litigation (ordo iudiciarius) was one of the most relevant areas in which jurists created a new jurisprudence on the principles of Roman law (Paukapalea, Stephen of Tournai). The article analyzes the structure, organizational principles and procedures (civil and criminal) of cases. It is noted that the church system of civil and criminal justice took into account a wide range of canonical offenses, which ranged from minor deviations from the rules of conduct to crimes of the highest gravity. It can be considered proven that the canonical courts in the early XII century. they did not yet have a systematic structure, they lacked trained staff to conduct orderly and systematic affairs. The authors believe that it is indisputable that canon law has become increasingly complex, and procedural technical subtleties required the skills of a professional team of legal experts. Pope Clement V defined the elements of a simplified canonical procedure in the ‘Saepe contingit’ constitution. This helped speed up the standard civil process in church courts. Criminal proceedings in ecclesiastical courts also underwent fundamental changes during the thirteenth century. The main ones were the rejection of judicial trials in secular courts and the introduction of inquisitorial procedure in ecclesiastical tribunals. It is concluded that by the 14th century the authorities of the Latin Church had created a perfect apparatus for ensuring law and order and trial.
- ДокументТретя національна стратегія кібербезпеки Великої Британії: політика «на майбутнє» в динамічному технічному середовищі(Юридичний науковий електронний журнал, 2023) Санжаров Валерій Анатолійович; Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharova Galina FedorivnaСтаття присвячена дослідженню особливостей англійської концепції кібербезпеки та її інституційного і законодавчого наповнення. Можна стверджувати, що Сполучене Королівство є однією з провідних цифрових націй світу і має один з найбільш інтегрованих підходів до національної кібербезпеки. Відзначено, що мета кібербезпеки Великобританії полягає в 1) мінімізації серйозних збоїв («захист»); 2) максимізації економічного процвітання і застосуванні наступальної стратегії дій у кіберпросторі («стримування»); 3) збільшенні можливостей просувати себе у світі, поширювати вплив за кордоном і діяти глобально в національних інтересах («розвиток»). Констатовано, що Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії є однією з провідних економік світу: це, з одного боку, робить країну привабливою мішенню для кіберзлочинців і стратегічних противників, а з другого, – дозволяє залучати значні національні ресурси для розвитку новітніх кібертехнологій. Це актуалізувало розробку надійної протидії викликам динамічного середовища загроз. Способи протидії інформаційним ризикам та кіберзагрозам різних країн формуються по-різному. Автори вважають найхарактернішою рисою концепції кібербезпеки Великої Британії розробку політики орієнтованої «на майбутнє» в динамічному технічному середовищі. Деякі дослідники вважають, що Велика Британія демонструє прихильність «відкритому та безпечному глобальному Інтернету» саме через те, що це надає їй переваги перед іншими країнами. Це чимось нагадує часи видачі каперських патентів і боротьби за «вільне море». Відзначено, що урядова кібербезпекова політика Великої Британії за останні п’ять років дійсно стала більш інтервенціоналістською, випереджальною, націленою на наступальні дії проти ворожих акторів у кіберпросторі. Автори вважають безперечним, що Велика Британія відносно добре підготовлена до вирішення широкого спектру сучасних проблем кібербезпеки, незважаючи на існування певних стратегічних викликів (Brexit та російська підривна діяльність). Зроблено висновок, що у Великій Британії створено відповідну екосистему для розвитку та підтримки сектору кібербезпеки, яка задовольняє поточні вимоги національної безпеки, а уряд планує протидію майбутнім загрозам та готується до завчасної імпліментації новітніх технологій. The article is devoted to the study of the peculiarities of the English concept of cyber security and its institutional and legislative content. The UK is arguably one of the world’s leading digital nations and has one of the most integrated approaches to national cyber security. It is noted that the UK’s cyber security objective is to 1) minimize serious disruptions (“protection”); 2) maximizing economic prosperity and applying an offensive strategy of actions in cyberspace (“deterrence”); 3) increasing opportunities to promote oneself in the world, spread influence abroad and act globally in national interests (“development”). It has been established that the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland is one of the world’s leading economies: on the one hand, this makes the country an attractive target for cybercriminals and strategic adversaries, and on the other, it allows attracting significant national resources for the development of the latest cyber technologies. This actualized the development of a reliable response to the challenges of a dynamic threat environment. Ways of countering information risks and cyber threats in different countries are formed in different ways. The authors believe that the most characteristic feature of the concept of cyber security of Great Britain is the development of a ‘future-oriented’ policy in a dynamic technical environment. Some researchers believe that the UK is showing a commitment to an ‘open and secure global internet’ precisely because it gives it an advantage over other countries. It is somewhat reminiscent of the times of issuing ‘lettres of marque’ and fighting for the ‘free sea’. It is noted that the government’s cyber security policy of Great Britain has indeed become more interventionist, anticipatory, aimed at offensive actions against hostile actors in cyberspace over the past five years. The authors believe that it is indisputable that Great Britain is relatively well prepared to solve a wide range of modern cyber security problems, despite the existence of certain strategic challenges (Brexit and Russian subversive activities). It is concluded that the UK has an appropriate ecosystem for the development and support of a cyber security sector that meets current national security requirements, and that the government plans to counter future threats and prepare for the early implementation of the latest technologies.
- ДокументТретій Латеранський Собор і канонічне право: еволюція законодавства та права церкви в XII столітті(Юридичний науковий електронний журнал, 2023) Санжаров Валерій Анатолійович; Мацелик Михайло Олексійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Matselyk Mykhailo Oleksiiovych; Sanzharova Galina FedorivnaСтаття присвячена дослідженню законодавчого доробку Третього Латеранського Собору (одинадцятого Вселенського за визнанням католицької церкви), сутності прийнятих постанов, сучасних підходів до вивчення особливостей створення, оприлюднення і використання соборного законодавства. Констатовано, що авторитет і поширення папських соборів ХІІ століття залишаються недостатньо дослідженими. Відзначено, що Третій Латеранський собор 1179 р. папи Олександра III єдиний з трьох так званих «загальних» соборів, що відбулися на Латерані в ХІІ ст., який можна вважати відповідним назві «Вселенський». Можна стверджувати, що Собор мав три головні цілі: покласти край розколу та представити подання Олександру ІІІ імперських єпископів, прийняти закони з питань реформи та обговорити протидію єресям. Відзначено, що папа Олександр III і його курія мали на меті, щоб соборні канони забезпечили сукупність загальноприйнятих статутів для управління Церквою. Здається розумним приписати Олександру намір створити «широкий універсальний закон». Звернуто увагу, що соборні канони 1179 р. повторюють матеріал канонів 1139 р. (Другий Латеранський собор, що відбувся за папи Інокентія II) тільки в тих випадках, коли ці канони не були присутні в «Декреті» Граціана. Цей факт, здається, вказує на усвідомлений вибір зберегти матеріали більш раннього собору в рамках правової культури, яка вже прийняла Граціана як основний, але не вичерпний текст. Автори вважають безперечним, що Третій Латеранський Собор значно підвищив юридичну та судову роль папства в Церкві та християнському суспільстві загалом. Зроблено висновок, що соборні канони відігравали таку ж значну роль, як і декреталії, в правових збірниках, у папському управлінняі Латинською Церквою та в «ius novum» протягом періоду його формування наприкінці ХІІ століття The article is devoted to the study of the legislation of the Third Lateran Council (the eleventh Ecumenical Council, as recognized by the Catholic Church), the essence of the adopted resolutions, modern approaches to the study of the peculiarities of the creation, promulgation and use of council legislation. It has been established that the authority and spread of papal councils of the 12th century remain insufficiently researched. It is noted that the Third Lateran Council of 1179 of Pope Alexander III is the only one of the three so-called ‘general’ councils held at the Lateran in the 12th century, which can be considered appropriate for the name ‘Ecumenical’. It can be argued that the Council had three main goals: to put an end to the schism and to present the submissions of the imperial bishops to Alexander III, to pass reform laws and to discuss the opposition to heresies. It was noted that Pope Alexander III and his curia aimed for the council canons to provide a set of universally accepted statutes for governing the Church. It seems reasonable to attribute Alexander’s intention to create a ‘broad universal law’. It is noted that the council canons of 1179 repeat the material of the canons of 1139 (the Second Lateran Council held under Pope Innocent II) only in those cases when these canons were not present in Gratian’s “Decretum”. This fact seems to indicate a conscious choice to preserve the materials of the earlier council within a legal culture that had already accepted Gratian as a primary but not exhaustive text.The authors consider it indisputable that the Third Lateran Council significantly increased the juridical and judicial role of the papacy in the Church and Christian society in general. It is concluded that the canons of the Council played as significant a role as the decretals in the legal collections, in the papal administration of the Latin Church and in the ‘ius novum’ during the period of its formation at the end of the twelfth century.
- ДокументЧетвертий Латеранський Собор 1215 року: традиції і новації в канонічному праві(Юридичний науковий електронний журнал, 2022) Санжаров Валерій Анатолійович; Павлюх Ольга Анатоліївна; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Pavliukh Olha Anatoliivna; Sanzharova Galina FedorivnaСтаття присвячена дослідженню організаційних засад, законодавчого та правничого підґрунтя, суспільного запиту і реалізації завдань з реформи тогочасної церкви, структури і юридичного наповнення соборних постанов (конституцій) та визначення ролі Четвертого Латеранського Собору і його організатора, папи Інокентія III (1198–1216), для розвитку канонічного права. Авторами констатовано, що Собор ознаменував кульмінацію законодавчої та правової еволюції, яка тривала з Першого Латеранського Собору, поєднуючи запозичення із «ius antiquum» з сучасним соборним і декретальним правом. З’ясовано, що велика кількість соборних постанов (конституцій) стосується різних аспектів функціонування системи канонічних судів. Висловлено думку, що протягом XII століття була сформована загальноєвропейська система церковної юрисдикції і виникла потреба у внормуванні технічних аспектів юридичної процедури. Відзначено, що Собор започаткував кардинальні зміни як в церковному, так і в світському судочинстві: після соборної заборони поступово зникають випробування (вогнем і водою) та ордалії як метод доказування в судовому процесі. Серед найбільш вагомих нововведень в церковне законодавство – початок розробки скороченої судової процедури «ордо інквізіціоніс», поширення практики проведення генеральних капітулів на всі релігійні ордени, зміни в шлюбному законодавстві, врегулювання практики призначень та виборів на церковні бенефіції. Обґрунтовано, що Четвертий Латеранський Собор за організаційним (більш представницький, більш масштабний) і законодавчим складниками перевершив попередні зібрання. Автори доходять висновку, що законодавчі приписи Собору допомогли організаційному формуванню пізнішої середньовічної церкви та вдосконаленню системи канонічного судочинства до Тридентського собору і надалі. Четвертий Латеранський Собор, найважливіший з п’яти Латеранських Соборів, є також більш цікавим для історика канонічного права, ніж будь-який з інших загальноцерковних Соборів Середньовіччя. The article is devoted to the study of organizational principles, legislative and legal basis, public demand and implementation of tasks on the reform of the church of that time, structure and legal content of conciliar decrees (constitutions) and defining the role of the Fourth Lateran Council and its organizer, Pope Innocent III (1198–1216), development of canon law. The authors state that the Council marked the culmination of legislative and legal evolution, which continued from the First Lateran Council, combining borrowings from the “ius antiquum” with the then conciliar and decree law. It has been found that a large number of conciliar decrees (constitutions) concern various aspects of the functioning of the system of canonical courts. It is believed that during the 12th century a European system of ecclesiastical jurisdiction was formed and there was a need to standardize the technical aspects of legal procedure. It is noted that the Council initiated radical changes in both ecclesiastical and secular justice: after the prohibition of the Council, trials (by fire and water) and ordalii as a method of proving in court are gradually disappearing. Among the most important innovations in church law – the beginning of the shortened judicial procedure “ordo inquisitionis”, the spread of the practice of holding general chapters to all religious orders, changes in marriage law, regulating the practice of appointments and elections to church benefices. It is substantiated that the Fourth Lateran Council surpassed previous meetings in organizational (more representative, larger) and legislative components. The authors conclude that the legislative provisions of the Council helped the organizational formation of the later medieval church and the improvement of the system of canonical justice in the Council of Trent and beyond. The Fourth Lateran Council, the most important of the five Lateran Councils, is also more interesting to the historian of canon law than any of the other universal councils of the Middle Ages
- ДокументІсторико-політичний складник літературних творів Христини Пізанської в сучасній історіографії(Закарпатські філологічні студії, 2020) Санжаров Валерій Анатолійович; Санжарова Галина Федорівна; Sanzharov Valery Anatoliiovych; Sanzharova Galina FedorivnaСтаттю присвячено аналізу історико-політичного складника творчості Христини Пізанської: її вкладу в розроблення комплексу ідей про особливу роль і повноваження королівської влади й особливі відносини короля та народу. Центральним для розуміння Христиною мистецтва управління є його спрямованість на загальне благо й підпорядкованість мудрості та чесноті, яку вона називає «розсудливість», словом, яке французькі середньовічні автори використовують для перекладу Аристотелевого терміна «фронезис». Книги Христини структуровані як виклад при- роди політичної розсудливості. Платонізм і християнство, знайдені в Боеція та Августина, є основою того, що можна назвати політичною епістемологією Христини, її трактуванням політичної мудрості як галузі теології. Для Христини знання того, як правильно керувати, невіддільне від розуміння природи Бога. У «Книзі миру» Христина пропонує утопічне бачення розумного, справедливого правителя, здатного приймати поради тих, хто старший і мудріший. Незважаючи на складну політичну ситуацію того часу, вона ніколи не втрачає надії на те, що мир і справедливість можливі як на землі, так і на небі. Христина перефразовує аргумент Данте, що для того, щоб покласти край жадіб- ності, яка призводить до війни та розбрату, світові потрібен єдиний універсальний монарх, який буде гарантом справедливого правління. У статті розбираються основні складники образу, запропонованого Христиною як нового ідеалу суверена. У її творах не знайдеться чіткого твердження ні про абсолютизм, ні про існування «вуздечок» для влади короля. Вона ніколи не посилається на право Парламенту або навіть Королівської ради нав’язувати королю свої поради. Розсудливість, яку вона обстоює для жінок, – це той самий «фронезис» Аристотеля, що є основою практичної діяльності князя. Отже, Христина розробила андрогінний ідеал монархії. The article is devoted to the analysis of the contribution of Christine de Pisan in development of the conception of a special role and powers of royal authority and special attitudes of king and people. Central to Christine’s understanding of the art of government is that it should be directed toward the common good and be guided by wisdom and the virtue she calls “prudence”, the word used by French medieval authors to translate Aristotle’s “phronesis”. The Christina's books are structured as an account of the nature of political prudence. Platonism and Christianity found in Boethius and Augus- tine, forms the background to what one might call Christine’s political epistemology, her treatment of political wisdom as a branch of theology. For Christine, knowledge of how to govern well is inseparable from an understanding of God’s nature. In the “Livre de paix” Christine offers a utopian vision of an intelligent, just ruler, able to take the advice of those who are older and wiser, hard working, peace loving, clement, and at the same time firm in dispensing justice. Despite the lamenta- ble political situation of her time, she never gives up her optimism that peace and justice are possible on earth as well as in heaven. Christine paraphrases Dante’s argument that in order to put an end to the greed that causes war and dissension, the world needs a single universal monarch who will reign in justice. The paper considers main qualities offered by Chris- tine as a new ideal of sovereign. One does not find in her writings a clear statement either of absolutism or of the existence of “bridles” on the king’s power. She never invokes the right of parliament or even the Royal Council to impose its advice on the king. The prudence she is advocating for women is the same Aristotelian phronesis that forms the basis of a prince’s practical activity.Thus Christine developed what might be called an image of an androgynous ideal of monarchy.