Викрадення чи захист: правова кваліфікація міжнародного переміщення дитини одним із батьків всупереч волі іншого

Abstract

Дана наукова стаття присвячена проблемі правової кваліфікації міжнародного переміщення дитини одним із батьків всупереч волі іншого – одному з найскладніших явищ сучасного сімейного права, що перебуває на перетині національної юрисдикції та міжнародних зобов’язань. У статті проаналізовано національне законодавство, міжнародні акти (зокрема, Гаазьку конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, Конвенцію про права дитини), а також рішення українських судів, у тому числі практику Верховного Суду і на основі проведеного аналізу розкрито проблеми тлумачення та практичного застосування норм у випадках, коли один з батьків переміщує дитину до іншої країни без згоди другого. Обґрунтовано необхідність індивідуалізованого підходу до кваліфікації таких випадків із урахуванням не лише формальних ознак правопорушення, але й конкретного сімейного та безпекового контексту. Окрему увагу приділено випадкам, коли переміщення дитини відбулося у зв’язку із загрозою для її життя, здоров’я чи психоемоційного стану. У таких ситуаціях дії одного з батьків не повинні автоматично кваліфікуватися як протиправне викрадення, оскільки вони можуть бути спрямовані на забезпечення безпеки та добробуту дитини. Акцентовано на необхідності оцінки мотивів переміщення, наявності доказів реальної загрози, попередніх звернень по захист, а також адекватності дій у конкретних обставинах. Підкреслено, що в центрі правового аналізу мають бути не лише права батьків, а насамперед – найкращі інтереси дитини, які повинні стати визначальним орієнтиром для суду. У роботі сформульовано комплекс критеріїв, які мають враховуватись при прийнятті рішень: наміри батьків, характер опіки, ступінь участі кожного з батьків у житті дитини, її думка, потенційні ризики повернення та стабільність нового середовища. Зроблено висновок про необхідність законодавчого й судового удосконалення механізмів кваліфікації таких ситуацій з урахуванням сучасної практики та динаміки транснаціональних сімейних конфліктів.This scientific article is devoted to the problem of legal qualification of international transfer of a child by one of the parents against the will of the other – one of the most complex phenomena of modern family law, which is at the intersection of national jurisdiction and international obligations. The article analyzes national legislation, international acts (in particular, the Hague Convention on the Civil Aspects of International Child Abduction, the Convention on the Rights of the Child), as well as decisions of Ukrainian courts, including the practice of the Supreme Court, and based on the analysis, reveals the problems of interpretation and practical application of norms in cases where one parent transfers a child to another country without the consent of the other. The need for an individualized approach to the qualification of such cases is substantiated, taking into account not only the formal signs of the offense, but also the specific family and security context. Special attention is paid to cases when the transfer of a child occurred due to a threat to his life, health or psycho-emotional state. In such situations, the actions of one of the parents should not automatically be qualified as wrongful abduction, since they may be aimed at ensuring the safety and well-being of the child. The emphasis is on the need to assess the motives for the movement, the presence of evidence of a real threat, previous appeals for protection, as well as the adequacy of actions in specific circumstances. It is emphasized that the focus of legal analysis should be not only the rights of the parents, but first of all the best interests of the child, which should become a determining guideline for the court. The work formulates a set of criteria that should be taken into account when making decisions: the intentions of the parents, the nature of custody, the degree of participation of each parent in the child’s life, their opinion, potential risks of return and the stability of the new environment. The conclusion is made about the need for legislative and judicial improvement of the mechanisms for qualifying such situations, taking into account modern practice and the dynamics of transnational family conflicts.